Національна територія, історія нашої державної будучини мусить ... бути нерушимою святістю, яку мусить оберігати кожен український громадянин, не то уряд чи який-небудь його представник.Академік Степан Рудницький значною мірою є засновником української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Він першим почав послідовно вживати термін «Україна» в наукових працях. Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував в еміграції у Відні, а згодом в радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю.
Степан Рудницький
Свою концепцію С. Рудницький виклав у працях «Україна з політично-географічного становища» (1916), «Україна і великодержави» (1920), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923) та інших.
На основі переписів населення Австро-Угорщини 1867—1910 років та перепису населення Російської імперії 1897 року, статистичих даних 1914 року, інформації етнографічних карт і розвідок, власних експедицій та інших джерел визначив тогочасні межі суцільної (мінімальної) та мішаної (максимальної) української етнічної території.
Україна — це земля, суцільно заселена українцями, або як ще кажуть, українська національна (етнічна) територія… Україна, зокрема її лісостепова і лісова зони виховали український народ, що творить цілком самостійну й окремішню антропогеографічну одиницю в Східній Європі. Головні політико-географічні риси українського народу характеризують його як народ, що осів споконвіку на окраїні лісів і сусідніх лісостепів, які повільно переходили у степову зону. Там він виріс і укріпився, щоб потім розширити свою територію вздовж рік до берегів Чорного моря. Культурні впливи, що йшли туди від середземноморського культурного круга, дали українському народові основи вищої культури й державне життя.Перебуваючи в Харкові, Степан Рудницький підготував «велику стінну фізичну карту України, не обмежуючи її на УССР, а розтягнувши її на всі етнографічно українські землі», що була видана у Москві.
Згодом учень Степана Рудницького Володимир Кубійович продовжив дослідження етнографічної території, зокрема видав докладну карту етнічних земель Галичини станом на 1939 рік. Порівняння даних Рудницького і Кубійовича дають певне уявлення про те, як Україна втрачала етнічні землі внаслідок деукраїнізації населення.
Подамо межі українських земель (межові пункти по українському боці) за стислим переказом Петра Франка ("Огляд території України").
Примітка: Деякі назви населених пунктів не вдалося перевірити, вони можуть містити помилки, оскільки Петро Франко користувався німецькомовним текстом; деякі вже не існують або перейменовані (зокрема на території сучасної Росії).
Примітка: Деякі назви населених пунктів не вдалося перевірити, вони можуть містити помилки, оскільки Петро Франко користувався німецькомовним текстом; деякі вже не існують або перейменовані (зокрема на території сучасної Росії).
Галичина
пов. Новий Торг: Шляхтова, Чорна вода; пов. Новий Санч: кордон Галичини; Вірховля, Розтока Мала, Складисте, Матієва; пов. Грибів (кол.): Королева Руська, Богуша, Більцарева, Вафка; пов. Горлиці: Лося, Білянка, Ропиця Руська, Мацина, Розділля, Боднарка; пов. Ясло: Воля Цеклинська, Перегримка, Березова, Скальник, Дошниця; пов. Коросно: Мисцова, Гирова, Терстяна; пов. Сянік: Завадка, Балутянка, Болтушева, Синява, Одрехова, Новосільці, Костарівці, Пакошівка, Ялин; пов. Березів: Грабівка, Кінське, Лодина, Улюч, Грушівка, Яблуниця, Володж, Селиська; пов. Перемишль: Солоне, Руське Село, Ісканя, Бахів, Скопів, Середня, Мацьковичі, Косиничі; пов. Ярослав: Боратин, Заміхів, Радимно, Висіцько, Ярослав, Гарбарі, Конячів, Воля Ришкова, Цитуля, Радава, Лежахів, Синява, Пискоровичі, Дубровиця; пов. Ланцут: Дубно, Жухів, Ожанна
Буковина
пов. Кимполюнг: Кирлібаба, Бряза, Руська Молдавиця, Чумурна, Арджель; пов. Радівці: Фрасин, Фальків; пов. Сторожинець: Банилів Волоський, Давидени, Панка, Нові Брошківці; пов. Чернівці: Каменна, Кучурів Великий, Кичера; пов. Серет: Мигучени, Глибока, Каменка, Вовчинець, Біла Керниця, Климівці, Черепківці, Серет, Негостинна, Балківці, Гропана, Ботушаниця, Щербівці; пов. Сучава: Гаверни, Калинівці, Данила, Гатна, Липовени до давнього австрійського кордону
Угорська Україна
Кирлібаба, давній кордон Угорщини і Галичини до гори Будиївська, вододіл між річками Вазир і Руськова, Руська Поляна, Горішній Вишів, Руськово, Вижня Руна, Крочунів, Мигів, Верхня Апша, Грушово, Тересва, Уермзово, Ремета, Буштино, Велятин, Дубовинка, Севлюш, Шашфалу, Карачфальва, Еґреш, Кумнята, Квасово, Ремета, Шаркад, Макарійово, Варбово, Пістрялово, Фоґараш, Лялово, Ділок, Куштановиця, Кепдерешов, Росвигово, Підгород, Ключарки, Горонд, Лучки, Дубрівка, Комарівці, Глубоке, Гедь-Фарк, Коритняни, Дравці, Радванка, Підгороддя, Ужгород, Конюш, Хлівище, Поруба, Валашківці, Гонківці, Снана, Берестів, Валків, Петківці, Зборів, Ґаролтів, Бдаріїв, Ватківці, Сабінів, Штельбах, Годермарк, Якубяни, Липник, кордон Галичини
Холмщина
Біща, Княжпіль, Лукова, Осухи, Майдан Сопотський, Тарнаватка, Криниця, Комарів, Снятичі, Котличі, Горишів, Грабовець, Воєславичі, Раколупи, далі межею колишньої Холмської губернії (включаючи Грубешівський, Томашівський, Холмський, Більський, Володавський, Костянтинівський повіти)
Підляшшя
Городненська губернія: Мельник, Дорогочин, Семятичі, Боцьки, Страбля над Нарвою, Нарва аж до її джерела, Велике, Пружани, Сілець, Картуська Береза, озеро Чорне і до кордону Мінської губернії
Полісся
мінімальна територія
Пинський повіт, частина Мозирського повіту, а саме: Бобровичі, Вигонівське озеро, Ганцевичі, східна межа Пинського повіту, до устя Цни в Прип’ять коло Лунинця, вздовж Прип’яті нижче Мозиря східної межею Мозирського повіту до межі Волині, вздовж меж колишньої Волинської, Київської, Чернігівської губерній.
максимальна територія
мішана територія простягається на 30-50 км північніше, через Карський, південні частини повітів Новгородок, Слуцьк, Бобруйськ, північні межі повітів Річиця і Гомель
Басарабія
Килійський рукав дельти Дунаю попри Вилків, Килію, Ізмаїл, озеро Катлабух, північна межа Ізмаїльського повіту до р. Ялпух, рікою Ялпух вгору до Комрату, Чимишлія, Лепціґ, північна межа Акерманського повіту до Дністра, вздовж правого берегу Дністра до Сорок, Згуриця, Марамонівка, Городище, Дондюшани, східна межа Хотинського повіту, Корпач, ріка Прут до Новоселиці
Слобожанщина
Курська губернія: Путивльський повіт, південна половина Рильського повіту по лінію Ломакіно — Коренево, з виступом по Глушково і під Льгов, південна половина Суджанського повіту по лінію Суджа — Довгий Колодязь, південно-західний кутик Обоянського повіту до лінії Богатий — Кочетівка, Гайворонський повіт, південна половина Корочанського повіту по лінію Підвільхи — Короча, повіт Новий Оскол, південна смужка повіту Старий Оскол до лінії Орлик — Козачок, Білгородський повіт.
Вороніжська губернія: Городище, Шаталівка, Россоші, Репіївка, устя р. Потудані в Дін коло Коротояку, по Дону на схід попри Ліски, Маслівка, Мечетка, Нижня Кисля, Козлівка, Бутурлинівка, Василівка, Бурлаївка, Красне, Пихівка, Банна
Донщина
мінімальна територія
Гарячий, Краснопілля, Круглий Абазів, Березняки, Казанська, Мигулинська, Лиховидів, Дукмазів, Березова (Манькова), Риковська, Голова, Калитвенська, Дубовий, Усть-Білокалитвенська, Богданів, Каменське, Гундорівське, Дарівський, Кутейники, Грушівська, ростів, Новоботайськ, Маничське, Орлівка, Мартинівка, Харитонівка, Протопопівське, Ремонтне, Ілинка, Крилів
максимальна територія
Гарячий, Краснопілля, Круглий Абазів, Березняки, Казанська, Мигулинська, Лиховидів, Дукмазів, Березова (Манькова), Чудаків, річка Кумшак аж до устя, Романівська, Нижній Тирів, Ілинка, Крилів
Кубань, Чорноморщина, Ставропільщина
Повністю, точних меж не наводиться
Астраханщина і Терщина
віднести до максимальної території, оскільки немає точних даних
мінімальна територія
Крилів, східний кордон Донщини до Сарепти, Цара, Тундутова, Хамат, Заґан, Єрханборо, Кошоти, Шуралинськ, західний берег Каспія до устя Тереку, південний рукав дельти Тереку, на захід Тереком і Малкою до Кубані
Крим
становить мішану територію
Отож,
мінімальна територія, за підрахунками Степана Рудницького, на поч. 20 століття становила 905.000 км кв., мала 36.605.000 українців (71,3% від усього населення).
максимальна територія становила 1506.000 км.кв і мала 38.737.000 українців (71,7% населення).
Переказуючи слідчому ҐПУ свої розмови з німецькими вченими, Рудницький двічі повторив своє переконання щодо майбутнього Української держави: «Україна може бути або соборна, або жадна. Ампутована Україна нежиттєздатна».
Біографічна довідка
У студентські роки Степан Рудницький залишився круглим сиротою: 1896 року померла його мати Емілія з роду Таборських, через два роки — батько. Усі діти Рудницьких здобували собі місце у суспільстві самостійно: старший брат Левко став висококваліфікованим юристом, молодший Юрій відомий під псевдонімом Юліян Опільський, писав історичні повісті, а разом з тим викладав у Львівській академічній гімназії. Сестра Софія закінчила Львівську консерваторію та Віденську музичну академію, стала дружиною професора Львівського університету Станіслава Дністрянського.
1901 р. обраний дійсним членом Математично-природописно-лікарської секції Наукового товариства ім. Шевченка. 1904 року виїхав для продовження навчання до Відня.
1908 року Степан Рудницький очолив кафедру географії у Львівському університеті, де принципово викладав українською мовою, у зв’язку з чим почав працювати над географічною термінологією.
1910 року вийшла друком перша частина книги «Коротка географія України (Фізична географія)». Під час своїх мандрівок Галичиною він докладно вивчив морфологію басейну Дністра, тобто майже всю територію Західної України, згодом досліджував Поділля, а перебуваючи в Празі — Закарпаття. Всі ці землі обійшов під час піших експедицій зі своїми учнями.
1914 року Рудницького обрано членом кураторії Національного музею у Львові. Того ж року у Відні вийшов перший том його книги «Ukraina und die Ukrainer» (другий том — Берлін, 1915; праця вийшла масовим накладом англійською, італійською, румунською та угорською мовами). 1916 року він надрукував фундаментальну монографію «Ukraine, Land und Volk», яка була перекладена англійською і видана в Нью-Йорку 1918 року. Це була перша наукова робота з географії України, ілюстрована фізичною, геологічною, тектонічно-морфологічною, етнічною та кліматичною картами.
Після проголошення ЗУНР Степан Рудницький став радником її уряду. Від 1917 року до початку українсько-польської війни викладав у Львівському університеті; перебував під домашнім арештом у Львові, звідки йому вдалося врешті виїхати. Багато біографів подає, що після переїзду зі Львова протягом року Рудницький пропрацював в Українському державному університеті в Кам’янці-Подільському, натомість сам він у своїх зізнаннях під час слідства вказував, що зі Львова переїхав до Відня. Доклав багато зусиль для створення Українського вільного університету, який діяв спочатку у Відні, згодом у Празі. Очолив філософський факультет. Окрім того, у Празі Рудницький викладав географію у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова і в Карловому університеті.
У той час радянська влада дипломатичними шляхами переманювала провідних вчених на радянську Україну. Особливу увагу звертали на тих, хто вже був в Україні під час визвольних змагань, а згодом зазнавав репресій в Галичині з боку поляків і не мав можливості працювати на рідних землях, хто перебував у скрутному матеріальному становищі або мав інші труднощі. Натомість галичани, відчуваючи утиски з боку Польщі, свято вірили, що на Радянській Україні, якою б вона не була, відбувається українізація, там вони зможуть найбільше присвятитися своєму народові. І йшли на непевне, як висловився Степан Рудницький.
16 березня 1926 р. Президією Центрального Виконавчого Комітету СССР Степанові Рудницькому надано радянське громадянство, а 30 вересня видано візу на в’їзд в СССР. У Харкові Рудницького призначають завідувачем кафедри в Геодезичному інституті. У жовтні 1927 року став засновником і першим директором Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. Також працював завідувачем кафедри географії Української академії наук, був членом краєзнавчої комісії Музею антропології та етнографії імені Федора Вовка. Член Харківського наукового товариства. 1928 року Степана Рудницького було одноголосно обрано академіком Всеукраїнської академії наук.
21 березня 1933 року арештований ҐПУ і разом з галицькими емігрантами звинувачений у «членстві» в «Українській Військовій Організації», шпигунстві та шкідництві. Зізнання під час слідства здебільшого писав сам, і врешті виклав (можливо, певною мірою під контролем слідчого) доволі розлогу програму про те, як слід би було працювати, щоб осягнути кінцевої мети — створення Соборної України. Якщо відкинути пункти, що стосуються «шкідницької» діяльності, побачимо чіткий план дій, за яким мала б працювати влада незалежної України і громадські організації останні 25 років...
Засуджений до 5 років ІТЛ (виправно-трудових таборів). Спочатку перебував у Свірлагу на будівництві Біломорканалу (перше держзамовлення НКВД, виконане цілком руками в’язнів), місто Лодейное поле, де працював лікарем і написав працю «Ендогенна динаміка земної кори». Від 1936 року — в лагерному пункті Кремль Соловецької тюрми особливого призначення, Великий Соловецький острів.
Семен Підгайний, один з небагатьох, що вижили на Соловках і дісталися під час війни на еміграцію, у своїх спогадах «Українська інтелігенція на Соловках» залишив ось таку розповідь про Степана Рудницького:
Подібні плани отримали і «виправно-трудові лагері» системи ГУЛАГу. Начальство СЛОНу повибирало з картотеки справи в’язнів, на кожного уклало доволі стандартну характеристику, а відряджена з Ленінградського обласного управління НКВД «трійка» швидко затвердила першу «партію» на розстріл.
9 жовтня 1937 р. винесено розстрільний вирок і Степанові Рудницькому, і його учневі Василеві Баб’яку, і великій кількості інших представників української інтелігенції.
Групу засуджених на смерть зі 1116 в’язнів Соловецької тюрми вивезли з островів на материк. Інші в’язні були переконані, що їх везуть в інші «віддалені» місця. Хоча з цього першого «етапу» в інші тюрми відправлено лише чотирьох. Ще один в’язень помер дорогою. Всіх інших привезли на залізничну станцію Медвежа гора — центральне селище НКВД в Карелії, і передали у розпорядження капітана НКВД ката Михаїла Матвєєва, спеціально для цієї цілі відрядженого з Ленінграда. Цей чоловік мав величезний досвід: працював в «органах» від 1918 року. «За успішну боротьбу з контрреволюцією» отримав орден Червоної Зірки. 1939 року його також арештували: після зняття Єжова з’явились справи за "перегиби" (надмірності), і багато працівників НКВД було розстріляно. Матвєєв отримав вирок 10 років, однак на початку війни був звільнений.
Свого часу російські історики, вивчаючи кримінальну справу ката, знайшли місце розстрілу. Також було встановлено й моторошну картину цієї процедури, що виглядала так:
Джерела:
1908 року Степан Рудницький очолив кафедру географії у Львівському університеті, де принципово викладав українською мовою, у зв’язку з чим почав працювати над географічною термінологією.
1910 року вийшла друком перша частина книги «Коротка географія України (Фізична географія)». Під час своїх мандрівок Галичиною він докладно вивчив морфологію басейну Дністра, тобто майже всю територію Західної України, згодом досліджував Поділля, а перебуваючи в Празі — Закарпаття. Всі ці землі обійшов під час піших експедицій зі своїми учнями.
1914 року Рудницького обрано членом кураторії Національного музею у Львові. Того ж року у Відні вийшов перший том його книги «Ukraina und die Ukrainer» (другий том — Берлін, 1915; праця вийшла масовим накладом англійською, італійською, румунською та угорською мовами). 1916 року він надрукував фундаментальну монографію «Ukraine, Land und Volk», яка була перекладена англійською і видана в Нью-Йорку 1918 року. Це була перша наукова робота з географії України, ілюстрована фізичною, геологічною, тектонічно-морфологічною, етнічною та кліматичною картами.
Після проголошення ЗУНР Степан Рудницький став радником її уряду. Від 1917 року до початку українсько-польської війни викладав у Львівському університеті; перебував під домашнім арештом у Львові, звідки йому вдалося врешті виїхати. Багато біографів подає, що після переїзду зі Львова протягом року Рудницький пропрацював в Українському державному університеті в Кам’янці-Подільському, натомість сам він у своїх зізнаннях під час слідства вказував, що зі Львова переїхав до Відня. Доклав багато зусиль для створення Українського вільного університету, який діяв спочатку у Відні, згодом у Празі. Очолив філософський факультет. Окрім того, у Празі Рудницький викладав географію у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова і в Карловому університеті.
У той час радянська влада дипломатичними шляхами переманювала провідних вчених на радянську Україну. Особливу увагу звертали на тих, хто вже був в Україні під час визвольних змагань, а згодом зазнавав репресій в Галичині з боку поляків і не мав можливості працювати на рідних землях, хто перебував у скрутному матеріальному становищі або мав інші труднощі. Натомість галичани, відчуваючи утиски з боку Польщі, свято вірили, що на Радянській Україні, якою б вона не була, відбувається українізація, там вони зможуть найбільше присвятитися своєму народові. І йшли на непевне, як висловився Степан Рудницький.
16 березня 1926 р. Президією Центрального Виконавчого Комітету СССР Степанові Рудницькому надано радянське громадянство, а 30 вересня видано візу на в’їзд в СССР. У Харкові Рудницького призначають завідувачем кафедри в Геодезичному інституті. У жовтні 1927 року став засновником і першим директором Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. Також працював завідувачем кафедри географії Української академії наук, був членом краєзнавчої комісії Музею антропології та етнографії імені Федора Вовка. Член Харківського наукового товариства. 1928 року Степана Рудницького було одноголосно обрано академіком Всеукраїнської академії наук.
21 березня 1933 року арештований ҐПУ і разом з галицькими емігрантами звинувачений у «членстві» в «Українській Військовій Організації», шпигунстві та шкідництві. Зізнання під час слідства здебільшого писав сам, і врешті виклав (можливо, певною мірою під контролем слідчого) доволі розлогу програму про те, як слід би було працювати, щоб осягнути кінцевої мети — створення Соборної України. Якщо відкинути пункти, що стосуються «шкідницької» діяльності, побачимо чіткий план дій, за яким мала б працювати влада незалежної України і громадські організації останні 25 років...
Засуджений до 5 років ІТЛ (виправно-трудових таборів). Спочатку перебував у Свірлагу на будівництві Біломорканалу (перше держзамовлення НКВД, виконане цілком руками в’язнів), місто Лодейное поле, де працював лікарем і написав працю «Ендогенна динаміка земної кори». Від 1936 року — в лагерному пункті Кремль Соловецької тюрми особливого призначення, Великий Соловецький острів.
Семен Підгайний, один з небагатьох, що вижили на Соловках і дісталися під час війни на еміграцію, у своїх спогадах «Українська інтелігенція на Соловках» залишив ось таку розповідь про Степана Рудницького:
Серед найвидатніших українських учених-географів, що потрапили на Соловки, можу назвати Степана Рудницького, світової слави українського географа, що, як і інші, повіривши обіцянкам большевиків і бажаючи створити на совєтській Україні велику школу українських географів, прибув з Галичини (Праги) до Харкова та очолив Науково-дослідний інститут географії. Уславлений учений, посивілий і змучений у підвалах НКВД, десь навесні 1935 року потрапляє до Соловецького кремля. Тут він живе при так званій першій колонії, в темній, вогкій, смердючій камері, куди ніколи не заглядало сонце, яке до того ще на острові було не частим гостем. Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки, повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод.Згідно з вироком, йому залишалося «відсидіти» півроку, як і багатьом іншим, засудженим до 3, 5 чи 8 років на початку 1930-х. Звільнення всіх цих людей з місць ув’язнення означало появу великої кількості незгодних, свідків злочинів ҐПУ-НКВД. Для системи вони становили небезпеку. Тож влітку 1937 року кількома постановами Політбюро ЦК ВКП(б) прийнято рішення про переслідування потенційно небезпечних громадян, серед яких були «розкуркулені», «злочинці», «нацмени» (представники низки народів, чиї держави межували з СССР, які в разі війни могли стати шпигунами чи зрадниками), дружини «ворогів народу». Особисто Сталін відправляв наркому внутрішніх справ Єжову і регіональному керівництву партії розпорядження про операцію. Вже далі згори до низу йшли директиви з конкретними цифрами: скільки «ворогів» має бути виявлено і скільки розстріляно. Керівництво на місцях, намагаючись догодити начальству, «виконувало і перевиконувало» отримані плани і ще й просило їх збільшити.
Літня людина, вимучений ще на так званих слідствах, Рудницький вже ніяк не надававсь до будь-якої праці. З самого початку перебування його на Соловках лікарі визнали академіка Рудницького за абсолютно непрацездатного. Його записано до інвалідної команди, де він дуже страждав, як і всі інваліди, від поганих харчів і тяжких побутових умов. Звісно, в міру можливого вченому допомагали соловчани-українці, але допомога ця не була постійною й не мала великого значення.
Та, незважаючи на все, старий учений, оточений українською совєцькою молоддю, із запалом розповідав тій молоді про проблеми антропології та демографії українських земель. Тримався цілком незалежно і ніколи не звертався ні з якими проханнями до будь-якої установи. Точніше сказати, він просто ігнорував ці установи. Неабияку ролю відіграв у консолідації всіх українців на островах. Був центром, навколо якого наддніпрянці й галичани демонстрували свою солідарність і єдність.
Ні про яку серйозну наукову роботу на Соловках не було чого й думати. Це розумів і вчений. Тому лише зрідка можна було бачити, щоб він писав або читав наукову книжку. Він завжди нагадував соловецьким українцям, що вони мають любити, розуміти і знати свою батьківщину; бо «без цього, — казав він, — не будете ні дипломатами, ні міністрами, ні урядовцями, ні порядними українцями».
Іноді старий учений згадував своє минуле, свої широкі знайомства в європейських колах учених, і передусім німецьких, де мав не тільки колег, а й друзів. Охоче розповідав про свої книги, що вийшли у світ різними іноземними мовами, про зустрічі та ювілеї. Розповідав і... каявся, що повірив большевикам. У його очах світилась велика любов до батьківщини.
Подібні плани отримали і «виправно-трудові лагері» системи ГУЛАГу. Начальство СЛОНу повибирало з картотеки справи в’язнів, на кожного уклало доволі стандартну характеристику, а відряджена з Ленінградського обласного управління НКВД «трійка» швидко затвердила першу «партію» на розстріл.
9 жовтня 1937 р. винесено розстрільний вирок і Степанові Рудницькому, і його учневі Василеві Баб’яку, і великій кількості інших представників української інтелігенції.
Групу засуджених на смерть зі 1116 в’язнів Соловецької тюрми вивезли з островів на материк. Інші в’язні були переконані, що їх везуть в інші «віддалені» місця. Хоча з цього першого «етапу» в інші тюрми відправлено лише чотирьох. Ще один в’язень помер дорогою. Всіх інших привезли на залізничну станцію Медвежа гора — центральне селище НКВД в Карелії, і передали у розпорядження капітана НКВД ката Михаїла Матвєєва, спеціально для цієї цілі відрядженого з Ленінграда. Цей чоловік мав величезний досвід: працював в «органах» від 1918 року. «За успішну боротьбу з контрреволюцією» отримав орден Червоної Зірки. 1939 року його також арештували: після зняття Єжова з’явились справи за "перегиби" (надмірності), і багато працівників НКВД було розстріляно. Матвєєв отримав вирок 10 років, однак на початку війни був звільнений.
Свого часу російські історики, вивчаючи кримінальну справу ката, знайшли місце розстрілу. Також було встановлено й моторошну картину цієї процедури, що виглядала так:
Засуджених "готували" в трьох кімнатах бараку, що розташовувалися анфіладою (послідовно). У першій кімнаті — "звіряли особу", роздягали і обшукували. В другій роздягнених зв’язували. У третій — нагих і зв’язаних глушили ударом дерев’яної "колотушки" в потилицю. Потім вантажили в машину, осіб по сорок, і накривали брезентом. Члени "бригади" сідали зверху. Якщо хтось внизу приходив до тями, його "заспокоювали" ударом "колотушки". Після прибуття на полігон людей скидали по одному в приготовану яму, на дні якої стояв Матвєєв. Він власноручно стріляв кожному в потилицю. Так він "приводив у виконання" осіб по 200-250 за "зміну" (Александр Черкасов. Преуспевший в невозможном).3 листопада 1937 року серед 128 українців закінчив свій земний шлях геніальний український вчений, географ Степан Рудницький зі старого галицького шляхетського роду.
Джерела:
- Spis nauczicieli szkół średnich w Galicyi oraz polskego gimnazyum w Cieszynie / Ul. Henryk Kopia. — Lwów, 1909. — S. 64.
- Франко Петро. Огляд території України після д-р. С. Рудницького. — Відень: Франко Син і Спілка, 1921.
- Великий терор в Україні. «Кулацька операція» 1937—1938 рр. — Київ, 2010.
- Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.
- Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні (у двох частинах). — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 328 с.
- «Прага — Харків — Соловки». Архівно-слідча справа академіка Степана Рудницького. — К: Ін-т укр. археогр. та джерелозн. ім. М. С. Грушевського, 2007. — 260 с.
- Черкасов Александр. Преуспевший в невозможном. // Ежедневный журнал. — Москва, 27.10.2007
Ольга Свідзинська, ГО "Вирій"
Немає коментарів:
Дописати коментар