понеділок, 16 листопада 2015 р.

Як бельгійсько-австралійська українка відвідувала родинне село Старе Брусно 1975 року

Марічка Галабурда-Чигрин
Коментар: авторка народилася в родині емігрантів у Бельгії, є онукою бруснянського майстра Григорія Галабурди. Станом на 2008 рік жила в Австралії

Cпогади: Їдемо в Польщу. Побут від 8.7.1975 до 21.7.1975
Записи з мого щоденника

ВІВТОРОК: 8. 7. 1975

В авті були страшенно невигідно сидіти, бо де тільки було місце, там щось ми напхали.
Крім одежі, подарунків родині, ми брали з собою харчі собі на дорогу, бо не знати де зможемо по дорозі щось купити. Це для мене й Наді перша подорож до Польщі.

Чому ми виїхали над вечір? Бо було дуже гаряче літо, страшенна спека, а вже над вечір й в ночі їхати зовсім добре.

Ми їхали автострадою почерез Голяндію, місто Маастрихт до Німеччини й почерез міста Ахен, Кольн, Білефелд, Гановер, а потім звернули до Східньої Німеччини почерез міста Марієнборн, Берлін, який лишався з боку автостради, Франкфурт над Одрою, а відтак через цілу Польщу.

На границі між Східньою Німеччиною та Польщею ми з дві години чекали. Паспортна контроля пройшла дуже швидко. Нас це навіть здивувало. Ми зайшли купити напитки в крамиці "дюті фрі" (без податку). Тато купив доволі велику пляшку віску "Джоні Вокер", кілька менших пляшок горілки, коняку. Купили ще якихось дрібниць собі перекусити.


Спека була страшенна. Їхали ми зразу доброю туристичною дорогою. Та чомусь наш батько нікому нічого не кажучи, з міста Познань виїхав на якусь бічну дорогу й почалися страшні неприємності, бо дороги були такі діряві, діряві, що ми ще в житті такого не бачили й було дуже неприємно ними проїжджати.

Мама закушувала зуби, мовчала, а ми з Надею по черзі сварилися з батьком, аби виїхав на головну туристичну трасу, але він страшенно впертий й продовжував їхати отою нелюдською дорогою. Ми витрясли свої кишки здоровенно. Тато твердив, що його батько в 1922 - му році відбував в цих околицях військову службу й він хоче подивитися на ці околиці.

В більшості ми їхали вже під вечір, бо в таку спеку й авто нагрівалося. Ми зупинилися в якомусь лісі. Мама постелила коца на траві. Я, як лягла на землю - відразу заснула, бо четверту ніч не спала. Їхала же з Англії.

Врешті ми знову в дорозі, десь під містечком Кієльце, вже коли було темно ми попали на дорогу, між самі якісь озерця-багна, в яких можна було би втопитися. Такого ми справді не сподівалися. Ми мовчали, бо надіялися, що скоро попадемо на головну дорогу, яка веде до Ярослава, а там вже недалеко до Брусна.

В нас, в західній Европі на автострадах що кілька сот кілометрів знаходяться відпочинкові місця, де є й туалети, вода, де можна помитися, відсвіжитися…а в Польщі й мови про таке не має. Крім того, чим блище ми наближалися на схід, околиці ставали все біднішими, запущеними.

"СПАЛЕНА ЗЕМЛЯ". УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ПОЛЬЩЕЮ
АКЦІЇ ВІСЛА

З 28-го квітня до кінця серпня 1947-го року, на відвічних українських землях – Холмщина, Лемківщина, Перемищина, Любачівщина, Підляшшя, - польський комуністичний уряд здійснив найганебнішу в історії Польщі акцію проти українців під кодовою назвою "Вісла".

У висліді акції, українська меншина, яка залишилася після двох попередніх виселень, "вогнем і мечем" була ліквідована.

Акція "Вісла" не перше виселення, а третє виселення українців в Польщі. Перед цим 1940-го року було перше виселення, а у 1944 – 46 роках – друге виселення.

Друга депортація українців стала великою драмою української нації. З особистої злої волі Сталіна, на догоду польським комуно-шовіністам, за мовчазною згодою европейських "демократів" було депортовано в часі 1944 – 1946-их років майже пів мілійона українців з прадідівських українських земель. Такий указ був підписаний в Любліні між Урядом Сов’єтської України та Польським Комітетом Національного Визволення.

Переселенча акція відбувалася на тлі згарищ українських сіл та повного знищення їх мешканців. Були створені нестерпні умови, за яких виїзд чи невиїзд з рідних земель був питанням життя або смерті.

Розраховували на коротку людську пам’ять та скорого забуття рідної землі, віковічних святинь, прадідівських могил, батьківських осель. Але, таке не забувається! Воно живе в серцях всіх скривджених виселених українців та передається молодшому поколінню. Волає до справедливості, засудження злочинців.

Найжорстокіше випробування терором українців Польщі не вбило їх усвідомлення спільности батьківщини та відчуття приналежності до великого українського народу і його культури.

9-го вересня 1944-го року між Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ - 31-го грудня 1944 року був перетворений на тимчасовий уряд Польщі) й СССР було підписано угоду про переселення українців з польської території і польських громадян з УРСР.

А вже після Другої Світової Війни, в серпні 1945-го року був підписаний договір сов'єтсько-польський, щодо нового кордону двох держав. Обі сторони погодилися на кордон вздовж "Лінії Керзона'', відступами на користь Польщі. Отак наші прадідівські українські землі, звідки походить моя родина, попали в межі Польщі.

Понад 480 тисяч українців - хоч українці твердять, що набагато більше, були в 1947-му році підчас т.зв. акції "Вісла" переселені з польської території в Україну. Там попала моя родина, тобто дід Григорій Галабурда, Агафія Галабурда, баба, Вуйко Микола, Вуйко Володя-татові два брати й їх сестра Ева.

Частину українців перевезено на Захід Польщі, на ті території, де жили німці й частина, яка після Другої світової війни припала в межі Польщі, тобто на Ольштинщину, Кошалінщину, Щецін, Ґданськ і т.д. Там понад 90% українців поселилися в селах, 10% в містах.

Брусно Старе, село де народився наш тато й де жила вся його родина, - знаходиться в Чесанівському повіті, на Любачівщині. Це зараз 4 кілометри від сов'єтсько-польської границі.

Тато розказував нам, що ця місцевість з давніх-давен славилася тим, що там каменярі витесували унікальні на цілу Галичину надмогильні пам'ятники, кам'яні фіґури, млинські колеса й малі жорна.

Околиці Брусна Старого й Брусна Нового скелясті - там були великі поклади вапняку, т.зв. бруси (звідти й пішла назва сіл Старе й Нове Брусно), - з яких викарбовували хрести, п'ядестали, млинні камені, пам'ятники й різні фіґури: анголів, Матері Божої й інші скульптури.

Я ніяк не могла зрозуміти, як це так, що Старе Брусно, його присілок Лісові, Салаші, Сухані, Хмелі зникли з мапи світу, а залишилися навколишні села Брусно Нове, до якого ми їдемо, і Верхрата, де живе родина пані Прихідної з Англії, і т.д.

ЗУСТРІЧ З РОДИНОЮ
ЧЕТВЕР 10. 7. 1975

Ми дослівно переїхали автом цілу Польщу. Проїхали 2.400 кілометрів, це від нашої хати до хати Тітки Цицілії Мацьонґ - Скомро.
Хто вона нам?

Її мама Анна Лис й мама нашого тата Агафія Лис - двоєрідні сестри. Батько Цицилії - поляк, Ян Мацьонґ, який, за словами тата й Цицилії, говорив також по-українськи. Він, коли всіх українців вивезли, дуже багато допомагав повстанцям-упівцям. Це під впливом його жінки. Маму Цицилії - замордували поляки з загонів Армії Крайової (АК). В Цицилії є ще сестра Стефка, брати Павло, Євген.

Коли тато нав'язав зв'язок з Цицилією, він довідався, що її батько ще живе, й конче хотів, щоби тато приїхав до Брусна, бо він має дуже важливі справи з ним обговорити. Але в тата не було бельгійського громадянства (він його довго не приймав) - а з пошпортом втікача їхати до Польщі або будь-якої комуністичної держави було дуже небезпечно. А коли в 1974-му році мої батьки поїхали в Брусно, Цицилії батько вже не жив.

В четвер, 10-го липня 1975 над ранком ми минали місто Чесанів. Тут все таке бідне, запущене, а що ж воно буде дальше? І врешті в годині 7.30 ранку ми заїхали до Брусна Нового. Перші вражіння села важко описати, хіба, що такими словами: - чорна біда.

Я була в дорозі чотири дні, а решта родини два дні, ми були дуже змучені. Хвилювалися, бо нас чекала зустріч з родиною з України, яка вже тиждень перебуває в Польщі й жде нас. Зустріч з нашою родиною в Польщі - для мене й Наді також перша. Тато, мама, Оля й Дарка були в Брусні в 1974-му році, коли я була в Австралії.

Як ми тільки в'їхали на подвір'я, почули дитячі голоси, які по-польськи кричали: " Приїхали, приїхали!"

Хтось відкрив дерев'яну браму, яка відділяла город й хату від в'їзду…Як тільки ми вийшли з авта, на подвір'я вилетіли з хати: тата брат Микола, його жінка Катерина, їх дочка Марійка, Тітка Цицилія, татова троєрідна сестра, її чоловік Стах й їх троє дітей, Едзьо, В'єцьо й Янця.
Обнімалися, цілувалися, з'явилися в усіх сльози на очах… Ніхто з нас НІКОЛИ не думав, що ми зустрінемося будь-коли в житті! Тато з братом не бачився 31 рік!

Я спостерігала ту зустріч з боку, робила знимки. Вуйко Микола високий ростом, набагато вищий від тата. Вони зовсім до себе не подібні…

Коли вже всі привіталися й познайомилися, ми зайшли до хати. Тітка Цицілія, яка говорить українською мовою, запрошувала до стола, але ми хотіли перше всього помитися.
Принесли воду, налили в миски й почалися для нас, "бельгійок"-міщанок, невідомі нам досі сільські невигоди…

І врешті засіли ми за стіл. Майже цілий день ми провели за тим столом, говорили, їли, пили. Вуйко Микола, жартун, розказував всякі чуда про те, як в цих околицях йшла боротьба між поляками й українцями, про бої УПА, в якому були оба татові брати.

До 1943-го року між поляками й українцями не було затяжної боротьби. В 1943-му році поляки почали нападати на українські села, грабували та ліквідували українську інтеліґенцію. Першою жертвою став Стефан Кондро, син пароха отця Кондро.

Околиці ці, це прикордонна смуга, де бої були затяжкі. Свавілля й бандитизм тут був великий. Українці дуже боронилися, відбивалися й не хотіли добровільно покидати свої прадідівські землі…

Розповіді йшли хаотично. Тато ставив різні питання, то на ту, то на іншу тему. Вуйко Микола дуже багато п'є й то по "сто грам". Наш тато не дуже п'є. Микола жартун, говіркий. Тато, хоч і жартує, то спокійний. Це зовсім не дивно, бо нас 4 сестри й кожна інша.

Тітка Катерина, красива жінка, але страшенно спрацьована. Вона родом з присілка Медвежа, що належав до Верхрати. В їх 4 дітей: Леся, яка народилася в той сам день, місяць й рік, як я, (31.8.1950), Оля, Марійка, яка тут з нами, й наймолодша - Галя.

Прийшли до хати Цицилії брати Павло (Польдек) та Євген (Ґенек). Вони також говорять українською мовою, хоч Павло слабо.

Ми довідалися, що в часі акції Вісла в 1947-му році нашу родину одну з останніх силою виселяли з цієї околиці. Вуйко Микола, очевидець того переселення, розповідав:

..- "Вирували криваві оргії, насильство, чинилося свавілля над українцями… Ніхто за нас не заступався, надія на порятунок покладалася тільки на загони УПА. Здійснюючи це друге виселення, вожді Сов’єтського Союзу віддали Закерзоння Польщі, оскільки боялися посилення повстанської боротьби в Західній Україні.
З переносом українського кордону на захід, за ріки Буг і Сян, значно зросла би чисельно, морально і матеріяльно УПА, яка мала на Холмщині, Лемківщині, взагалі Надсянні свої підрозділи й зручні місця остою (бази). Це була головна причина переміщення кордону на схід, без врахування волевиявлення українського населення."

Як саме відбувалося переселення чи депортація?

Вуйко Микола продовжував свою розповідь:

- ..."Kілька військовиків-солдатів під вечір прийшли в село. Сказали брати в руки, що можемо, й гнали нас з рідної хати. Менше-більше дві години давали на пакування. Гнали всіх під варту до станції в Горинці. Наша родина попала на Тернопільщину, відтак на Золочівщину. А коли пересували границю дальше на захід, тобто коли сов'єти забирали Сокальщину та Равщину в заміну нібито земель на Перемищині, тато й мама (наші дід й баба) думали, що наші терени попадуть під Радянську Україну, тато (наш дідо) з дітьми переїхали в Сокальщину, де ми зараз живем.

Мама Агафія (наша баба) померла в Золочеві в 1952-му році. Похована в селі Потапи.“

Розповідав вуйко, що не було так легко привикати в Україні, де населення навіть ворожо ставилося до переселенців з Польщі. Для нашої родини це третє переселення. Тато колись нам розповідав, а зараз з вуйком Миколою разом вони, пригадували, розказували, що:

- ..."Перша депортація українців Любачівщини й Перемищини відбулася після приходу сов’єтських військ на західньо-українські землі у вересні 1939-го року.

Мало відома постанова Центрального Комітету Комуністичної Партії з 3-го квітня 1940-го року вирішила питання про виселення людей, що опинилися в новій прикордонній смузі шириною 800 метрів. Було виселено з рідних земель - 102. 800 українців.

Ця депортація, за свідченням тата й його брата Миколи, проходила релятивно спокійно.

У вересні 1939-го року, коли сов'єти зайняли Польщу, біля Брусна Старого й його присілок, сов'єти почали ставити границю - високі, двометрові дроти. Прочистили 200-метрову прикордонну смугу від хат, дерев, кущів. За якийсь час виселили всі села у двох кілометровій смузі від границі.

Здається, що в жовтні 1940-го року з містечка Горинець приїхала до Брусна переселенча комісія, яка так би мовити "запрошувала" переселитися в Україну.

21-го листопада виселили й наших Галабурдів до Молдавії, в Басарабію, в околиці міста Чадарлунґу, Тарутінського району, що недалеко Чорного моря.

Переселенців поселили в село Малий Ярославець, що було німецькою колонією. Там опинилося з 50 родин з Брусна Старого. Там заложили т.зв. колгосп (1.800 гектарів), до якого й належали 160 гектарів виноградників, в якому працювали всі старші й молодші.

Коли німці й румуни зайняли ці території, то в Кишинєві була німецька комендатура і видавала документи. Люди-переселенці верталися назад додому, хоч німці це забороняли.

Наша родина мала видані німцями в Кишеневі посвідки та просиділа в Могилеві Подільськім до квітня 1942-го року. Відтак перевезли нас до Шаргородського району до села Політанки. Там мали ми працювати в радгоспі і звідси ми пішки протоптали з різними пригодами до Тернополя і по великих труднощах купили білєта на поїзд до Рави Руської й 5-го травня 1942-го року, після 4-ьох місячної подорожі вернулися до Брусна Старого, до Лісових, де на нас чекав тато (наш дідо).

Тато (наш дідо) був попав в німецький полон. Йому вдалося втекти разом з колєґою з того полону й тато (дідо) вернувся до Брусна, де чекав на поворот своєї родини. Він відбудовував нашу хату, в якій після виселення залишилися стіни. Допомагав йому відбудовувати хату батько Цицилії - Ян Мацьонґ."

Це уважалося за два переселення.

Третє відбулося в 1947-му році, коли виїхала наша родина в Україну.

Вуйко Микола і брати Тітки Цицилії твердили, що:
...- " Виселення українців в 1944 – 1946-их роках в Україну не вирішило української проблеми в Польщі, бо залишилося там біля 200 тисяч українців, які були опорою відділів УПА.
Операція "ВІСЛА" мала подвійну мету:
перша – ліквідація частин УПА,
друга - остаточне вирішення української проблеми методом польонізації українців на новому місці поселення.

Для цього при кінці березня 1947-го року було скликано засідання Політбюро Центрального Комітету Комуністичної Партії Польщі у складі В. Ґомулки, Б. Берута, Р. Замбровського, Я. Бермана, Г. Мінца, С. Радкевича, М. Спихальського, на якому й було ухвалено постанову проведення акції "Вісла". Одним з обґрунтувань цього рішення було й те, що переселення українців спровоковане нібито вбивством сотнею Хріна польського ґенерала К. Сверчевського.

Ця справа по сьогоднішний день має багато версій. Однак для тодішньої влади винуватцем того могла бути тільки УПА, діяльність якої стала зручним приводом, щоб перевести повну ліквідацію українства в Польщі.

На виконання операції "Вісла" були кинуті відділи польського війська під командуванням ґенерала С. Моссора.

З північньо-західних земель Польщі було примусово виселено біля 150 тисяч українців, яким не вдалося уникнути попереднього виселення в Сов’єтську Україну.

Для підозрюваних у співпраці з УПА був створений концтабір в Явожні. У цьому таборі перебували тисячі українців, значна частина яких отримала найвищу міру покарання.

З 28-го квітня до кінця серпня 1947-го року було переселено на північно-західні землі Польщі біля 150 тисяч осіб. Їх розпорошили серед польського населення для остаточної асиміляції.

За перійод трьох насильницьких виселень, - добровільно рідної землі ніхто же не покидає – було депортовано приблизно 800 тисяч українців, знищено кілька десятків церков, спалено сотні сіл, замордовано тисячі людей. Всі три виселення українців з рідних земель тісно пов’язані між собою, як ланки одного ланцюга."

З відстані 28 років можна зробити висновок, що причиною тих траґічних подій була сталінсько-верутська змова, сов’єтсько-російсько-польських злочинців, які створили систему терору, нацьковування польського та українського народів одного проти одного, домагаючись посилення ворожнечі між ними.

Не перелічити всіх місць відомих і невідомих поховань закатованих і розстріляних українських громадян.

ЗАЛИШКИ УКРАЇНСТВА В СЕЛІ НОВЕ БРУСНО

Щоби хоч дещо рушитися з місця, не засидітися, ми пооглядали господарку Тітки Цицилії. Там й кури, индики, свині, корова, коні, теля, крілики…

Ми пройшлися піщаними стежками по селі. Пішли до церкви св. Матері Параскевії, яка була збудована в 1676-му році. Вона дерев'яна, накрита бляхою, яка вже зовсім поржавіла. Здавалося, ось, ось вона на наших очах завалиться. Церква стоїть порожна, обкрадена і дуже запущена. Її стіни загнивають. В середині лежали якісь мішки. Хтось там щось складав…Вигяд жалюгідний! Ми розстроїлися. А здається, що найбільше наш тато... Його в тій церкві хрестили.

Ми дальше йшли стежкою за село до цвинтаря, де поховані тата й вуйка - дід й баба й дальша родина. Могили ці були обгороджені й плити відмальовані фарбою дітьми тітки Цицилії.

Інші могили були в страшному стані… Все занедбане, обросле кропивами, бур'янами…
Тато й вуйко Микола почали впізнавати праці-скульптури їх батька, а мойого, Наді й Марійки - діда. Наш дід Галабурда Григорій був каменярем - скульптором.

Те, що ми побачили, зробило на нас все ж таки вражіння, бо роботи непогані. Стоять вже роками на сонці, снігу й дощі, але ще уцілілі. Всі праці-скульптури діда ми сфотографували.

ХУДОЖНИК ГРИГОРІЙ КУЗНЕВИЧ

Нам розказали, що в Брусні Старому в 1871-му році народився великий майстер скульптор-художник - Григорій Кузневич. Вчився він у Львові, потім виїхав на художні студії в Італію, до Риму. Там вчився в італійських майстрів Аллеґроті, Яковаччі та Фірарі.

Для мене це була цікава деталь, бо й я вчилася співу в Італії й то зовсім недавно.

Кузневич вирізьбив алегоричні фіґури при вході до Львівської залізничної станції, які там до сьогодні видніють. Якийсь пам'ятник полякам у Львові. В Брусні Старому в Церкві вирізьбив дерев'яний іконостас, вималював Церкву в Чесаневі в 1936 році. А потім вже і в декількох довколішних селах.

Кузневич виїхав в 1907-му році до ЗСА на заробітки. Бував в Ню Йорку, в Клівленді, Пітсбурзі. У Філядельфії розмалював будинки "Просвіти", а разом з Владикою Сотером Ортинським, який також був художником, - катедральний собор. Він є автором проєкту пам'ятника Т. Шевченкові, який був вислав на конкурс до Києва в 1912-му році. На жаль, тоді жюрі не вибрало ані одного проєкту. Є багато різблених його фіґур чи пам'ятників на Львівському Личаківському цвинтарі. Після Першої світової війни Кузневич вернувся до рідного села, де навчав молодих хлопців свого ремесла. Між його учнями був й наш дід Григорій Галабурда.

Кузневич був головою "Просвіти" в Старому Брусні. Він також попав на список переселенців, які опинилися в Україні. Помер він в селі Ганачівка, біля Львова в 1948-му році.

Кузневич, за словами мого батька, був частим гостем в хаті Галабурдів. Любив він грати в шахи з дідом, а понад все політикувати з нашою бабою. В Брусні - баба Агафія Галабурда, родом з родини Лис, уважалася політиканом… Всі члени нашої родини уважають, що я своєю поведінкою вдалася в бабу Галабурду.

Тітка Цицилія казала, що "всі поляки боялися її й бачучи, як вона йшла селом, втікали з дороги!"

ВЛАСНИЙ КАМІНОЛОМ

Що до каміноломів, то в Галабурдів був свій власний камінолом, властиво діра, яма в тому великому каміноломі. Його винаймали бідніші селяни. Копали цей камінь, продавали переважно під будову різного роду будинків. Дехто з винаймувачів щось платив за винайм, а більшість відробляли тим, що "рвали" більші кавалки камення для виробів пам'ятників, що дідо Галабурда робив на замовлення.

Кожний повинен був підготовити кілька метрів чи сагів (саг, це метер квадратовий) каміння під будову.

Дідо Галабурда жертвував те каміння на будову читальні, яка тоді будувалася в селі, чи на ремонт якогось будинку. З нашого камінолому чи ям, як їх називали, була найкраща якість каміння. З цих ям найбільше купували каміння.

Тато наш також пробував різьбити, виробляти камінні фіґури. Він ще й сьогодні займається різьбою на дереві, й виробляє різні фіґри, свічники. Цього ремесла він навчився в свого батька.

Скільки ми довідалися всяких новин й це лише за перший день нашого побуту в Брусні, де хоч є літо, чомусь скоро темніє. Ми домовилися, що на другий день поїдемо подивитися на батьківське подвір'я в Брусно Старе…

Ми дуже змучені, властиво виснажені подорожу, пішли спати в 22 годині… Я спала на ліжку, збитому з дерева. Матрац - мішок, набитий сіном… Це вперше в житті я так спала.

Взагалі обстановка меблів в хаті тітки Цицилії - дуже бідна. Тут, властиво, немає ніяких меблів. Стіл й кілька крісел, шафа, канапа й піч… Ні радія, ні телевізії, ні холодільника. НІЧОГО.

Пробудилася я в 3-ій ранком. На дворі було вже ясно…

ДО ЛЮБАЧЕВА
П'ЯТНИЦЯ 11. 7. 1975

З ранку, коли я вийшла на двір, побачила, що Тітка Цицилія, вдягнувши на голову хустку, виглядала, як колгоспниця на знимках, яких я бачила в журналах, косила напроти своєї хати на полі - сіно. Її помагав вуйко Микола…

Після снідання ми поїхали в місто Любачів, надати телеґраму в Україну, родині, що ми Галабурди зустрілися. Надали й телеґраму Олі й Дарці в Бельгію й синові Тітки Цицилії - Тадекові (Джуньові), який працює десь аж під Чеською границею. Він мав би приїхати зустрітися з нами. Хотіли з почти зателефонувати в Бельгію, щоби хоч Оля поговорила з Марійкою. Та працівниця почала сміятися й сказала:
- Я не можу додзвонитися до Чесанова, а ви хочете до Бельгії дзвонити з цього телефону?
Вона показала нам якусь трубку, властиво музейний телефон.
- Дзвоніть як будете в Варшаві з готелю - звідси ви нігде не дотелефонуєтеся!"

Це було нам дуже смішно і дивно…

На базарі ми купили різної ярини, однак м'яса й ковбаси нігде не продавали. Там не було аж такого великого вибору. В крамницях також не дуже багато тих харчів, але ми взяли й макаронів й рижу. В хаті нас 12 осіб - годувати кого хіба є. Тітка задумала теля зарізати…

Ціни тут страшенно високі, як на зарплати людей. Наприклад, Цицилія й її брати кажуть, що на день в каміноломі людина заробить 80 злотих.

Кіло помідорів коштує 70 золотих, хліб 12 злотих, макарони - кіло 10 злотих...

З перших двох днів нашого побуту в Польщі ми навчилися два нових слова, яких ми постійно чули у відповідь. Коли запитаєся чи є скажімо ковбаса - тобі обов'язково відповідають: "Німа" (немає). Коли запитаєся коли даний товар буде - тобі скажуть: "Нєвєм" (Не знаю).

Ми вернулися до Нового Брусна. По дорозі сфотографували церкву у Чесанові - вона була закрита. Ми й зупинялися там, де щось цікавого нам міг показати Вуйко Микола.

СПРОБА ВІДВІДАТИ СТАРЕ БРУСНО

І врешті ми зібралися їхати до Брусна Старого.

Цицилії чоловік Стах запряг коней до воза. Ми мали всі на той віз вміститися. Все це виглядало гістерично смішно, але дуже цікаво. Ми з Надею лише споглядали одна на одну.

Це вперше в житі ми сядемо на фіру. Віз нас всіх витримує… й ми піщаною дорогою їдемо з села в сосновий ліс… а за нами курився пісок…

Чим дальше ми відділялися від Брусна Нового, тим більше появлялося бурянів, горбиків, зарослих деревами… А мух стільки! Ми відбивали їх від себе гілками з дерев.

Доїхали ми до якоїсь невеличкої річки. Злізли з фіри. Походили навкруги річки, помочили ноги. Тато пояснював, що то мінеральна, цілюща вода. Там стояла колись капличка ім. Святого Миколая. Люди приходили по воду.

Тато й вуйко Микола все вказували нам на те, що там стояла така й така хата, жили там такі й такі люди. А жодного сліду з якогось колишнього поселення не лишилося. Все знищене.

Ми пробували переїхати фірою через річку Бруснянку. Там якийсь дерев'яний, вже майже зігнилий міст. Та коні чомусь боялися перейти його. Ми були змушені вернутися до Нового Брусна.

- Щоби доїхати до місця, де стояла колись татова хата, треба трактора, - сказала Цицилія, й вона його замовить. Ми всі хотіли поїхати на те місце, за всяку ціну.

Як нас всіх страшенно вразило те, що тут колись жили люди, стояли хати, кипіло культурницьке життя, бо майстрів скульпторів тут було кілька, - а все те знищено.

Ми оглянули село, школи, крамницю. Там й пам'ятник якийсь з написами. Всюди, на всіх згаданих будовах меморіяльні дошки в пам'ять загиблих "від банд УПА". Таких написів в Польщі багато, зокрема тут на українських землях.

Я дальше не розуміла, ЧОМУ саме зникло Старе Брусно й його околиці, а кілька кілометрів дальше села таки залишилися, хоч там українців майже не має, а навезли сюди поляків…

Вже пізно вечером ми рішили, що завтра поїдемо до міста Ярослава. Тому, що всі не могли вміститися в авто, ми рішили розділитися на дві групи: Марійка Миколаївна, Надя й я - поїдемо автобусом. Мама, тато, вуйко Микола й тітка Катерина - автом. Ми мали чекати на їх на головній дорозі, недалеко церкви, в парку.

Автобус їде в цьому селі лише три рази на день. Ми першим автобусом й мали виїхати…

В ЯРОСЛАВІ
СУБОТА 12.7.1975

Нас вирядили до автобусної зупинки. Мама наказувала тримати язик за зубами, бо мене зокрема все те, що я вже побачила й почула, стало дуже нервувати. Автобус тріпав нами, бо дорога же дуже дірява. Чого її ніхто не направляє?

В автобусі на нас дивилися, як на якусь велику атракцію. Трьох молодих жінок їде й говорять по українськи, навіть не заікнуться й не бояться. Кого я маю боятися? Засмарканих, п'яних поляків? Ми сміялися, дивилися на всякі чуда по обох сторонах дороги… Та ніхто до нас не відзивався.

В Любачеві на станції ми пересіли до автобуса, який їхав в Ярослав. Ми не могли не зауважити ненависні погляди деяких поляків. Та мене це вже не турбувало…

Приїхали ми в Ярослав. Подивилися навкруги себе. Я побачила недалеко крамниці на головній дорозі лавку, на яку й сіла. Надя й Марійка пішли оглянути околицю, ануж побачуть авто наших батьків.

Кожний прохожий попри нас чув, що ми говорили українською мовою. Раптом до мене підсівся якийсь чоловяга, не такий старий, десь з 57 я йому дала б, але дуже спрацьований. Він мене запитав по польськи: - "Пані не звідси?"

Я сказала йому, по українськи, я же не вмію по-польськи говорити, що я з Бельгії. Чоловік почав розпитувати, де й до кого я приїхала. Мене це здивувало, але я розказала правду.

- А тепер чекаємо тут на приїзд батьків, які автом мають надїхати. Хочемо піти на базар й по крамницях…

Він на мене подивися й українською мовою сказав:
- Яка ваша українська мова прекрасна!
- А чому мені не говорити по-українськи, я же українка. Я своєї мови не встидаюся, а навпаки…
- А звідки в Бельгії такі українці, як ви набралися? Чи всі там так говорять?
- По війні приїхали. Німці маму забрали, як її було 13… А тато також попав в Німеччину, я там родилася й мої сестри. В нас своя громада, хор, танкова група. Ми виступаємо перед бельгійцями і в інших країнах Европи на фестивалях…
- Ой, пані, пані! Зразу ж й видно, що ви родилися на чужині, герой й не боїтеся свого. Я також українець… Та, що я тут зроблю?
В мого співбесідника з'явилися сльози в очах. Він якось на хвилину замовк й продовжив:
- Ота проклята мазурня нас так ненавидить. Бачили ви нашу церкву? Ось вона там біля ринку недалеко. Ота церква коле тій мазурні очі. Усе, що українське в цих околицях повинищували. Цілий Ярослав побудований на півницях, в яких мордували наших людей. Тому ми й досі боємося говорити по-українськи, бо ще зараз нам жити не дають… Ви скоро тут все зрозумієте!
- Я вже бачу, що тут діється…
- А поляки є в Бельгії й чи вони з вами свараться?
- Наші сусіди біля нас й напроти нашої хати поляки. Відносини в нас зовсім нормальні.

А вміж часі прийшла й Надя й Марійка. Я сказала, що то мої сестри. Він як почув, як ми говоримо, чуть не заридав в голос…
- Тримайтеся там на чужині хоч ви, бо тут нам світ зав'язаний.

Марійка сказала, що в Україні росіяни, москалі так з українцями поводяться, як тут поляки…

До нас піддійшов таксар й запитався, чи нас десь підвести. Ми сказали, що ні. Зараз зустрінемо родину й підемо на базар. Наш українець ні слова не промовив по-українськи. Коли таксар відійшов, він нам сказав:
- Не дивуйтеся, дівчата. Тут ніхто не знає, що я українець… Якби знали, напевно, прослідили б де живу й ребра побили би в ночі… Бувайте здорові! Може, ще не все пропало в світі, як є такі українки як ви…

Попрощався з нами й зник десь за будинками. Так, це була для нас дуже важлива лєкція - ми впізнали, що це є страх. Боятися, щоб тебе не переслідували за те, що говориш рідною мовою. А Марійка таке переживає в Україні…

За кілька хвилин надїхали наші батьки. Тато знайшов стоянку, й ми попрямували на ярмарок, як тут кажуть. Це було дуже цікаво. Він накритий, є деякі дерев'яні будки. Тут все зовсім інакше, як в Бельгії, Австралії чи навіть в Канаді.

Товарів на базарі було багато: одежі, ярини… Ціни, як для поляків дуже високі. Для нас все доволі дешево, бо виміна вигідна, але не про нас мова, а про місцевих жителів.

Надя побачила в одної продавщиці гарні вишиті блюзки. Ми всі піддійшли до прилавку. Польська мадам з дуже широкою, аж до вух усмішкою, запиталася звідки ми. Моя мама "цьокає" по-польськи, як вроджена полька… Каже, що з Бельгії… Та дівчата говорять по-українськи, вибирають собі блюзки. A продавщиця белькнула: "О, пані по руську ґадайом". Моя мама сказала: "Ми говоримо по-українськи." Марійка додала: "Mи з України".

У польки зникла усмішка з лиця, а появилася якась ненависна маска. Я сказала Наді по-бельгійськи, що не треба в неї купляти блюзки, напевно, ще десь на базарі є такі й там ми їх й купили…

Накупивши всяких речей, ми їх віднесли до авта, пооглядали місто, різні там будинки, церкву…Є в цьому місті ще сліди українства… Нігде однак немає якоїсь вказівки на те, що тут існує якась організована спільнота українська, про що я чула в Англії від вихідців з Польщі…

Ми з'їли обід в ресторані. Наші батьки поїхали автом до Брусна. Ми, дівчата, - верталися автобусом. Нас мають забрати з Любачева автом. І знову нами "гупав" автобус. Кишки перетряс…

Ми чекали біля станції, нормально собі розмовляли. Раптом до нас піддійшло два старші мужчини й кажуть: "Ей, хахлушки"! Я сказала їм віддійти від нас.
- Ми ніякі хахлушки, а бельгійки. Я піду зараз до поліції. Я говорю, якою мовою я хочу. Мені дали візу до Польщі, я тут леґально, виміняла на границі гроші й як гість в державі не повинна бути ображеною ніким.
Поляки змісця відійшли від нас.

Вже вечоріло, як по нас приїхав автом вуйко Микола та наш кузин Тадек (Джуньо), який того дня приїхав додому. Нас з Надею так дуже, дуже вразило, що він, як ніхто інший дуже подібний до нашої сестри Дарки...

Ми були дещо здивовані, що тато дав вуйкові авто. А той, нам каже, що "це капітальна машина". Він працює шофером на будівельній базі. Їхати автом для нього не проблема. Як же не попробувати їхати "капітальним автом". Вуйко Микола постійно вживає слово "капітально"!

Ми пожалілися Джуньові про випадок біля станції. Він нам пояснив, чого втекли поляки. За таку образу чужинців поліція карає грошевою карою, це, якби ми, чужинки, зложили б скаргу на них. Польщі тепер дуже залежить на туристичних долярах. Добре знати про такий закон.

Що ж, того вечера ми завели в хаті концерт. Співати що, що, а всі Галабурди вміють… Прийшли й брати Цицилії. Як заспівали ми повстанських пісень… Огого! І Польдек й Євген співають з нами. Знають деякі пісні… Нагадали собі! Тому, що була жара, всі вікна в хаті були повідкривані. Позбігалися поляки, сусіди й ми почули: "Пєруни, Галабурди й Лиси, бандери пшиєхалі й як спєвайом. Але спєвайом!".

Тітку Цицилію й її дітей в селі тільки й "бандерами" називають. Якось наймолодший її син Едзьо нам сказав: "Я єстем Бандера. Як бенде дужий - я тим ляхам покаже!"

Ми сміялися з нього, бо думали, що дитина не знає, що каже… А може він все й розуміє? Надокучила йому мазурня і в школі…

ПОНОВНА СПРОБА ДОЇХАТИ ДО БРУСНА СТАРОГО
НЕДІЛЯ 13.7.1975

Доходила 11-та година, як на подвір'я заїхав доволі величезний трактор. Це Василь Нестерак з Верхрати. Познайомилися ми всі… й почалася поновна "комедія" - вилізки на фіру. Цим разом нас 13 осіб. Василь, водій трактора 14-ий.

Перше ми заїхали подивитися на Бруснівський камінолом. Там сьогодні працюють робітники, грузять все руками. З цього каміння викладають дороги.

А дальше ми їхали лісом, який називали Медвежжя, тою ж дорогою, що й кілька днів тому. Ця дорога веде від Нового Брусна на Верхрату. Тут у грудні 1945-го року УПА "кропило" поляків. Згинуло тоді в бою 15 поляків й двох офіцерів…

Ми приїхали біля річки, переїхали її цим разом без проблем й все вище, здавалося, піднімалися в гору…

Я спостерігала тата. Він немов би посірів на обличчі. Я його ніколи таким не бачила… Дерева, високі трави, кущі, кропиви коливалися нам назустріч. Ані одного сліду з якоїсь будівлі тут немає. І врешті ми здається доїхали на місце. Як можна в такому лісі впізнати будь що, а ще місце, де стояла колись твоя хата? Та подивогідним те, що тато пізнавав по деревах…Тут липа, там грушкa, там каміння, може з порогу хати?

Ми всі повискакували з фіри, ходили по тих кропивах й травах, шукали залишок каміння й знайшли…
- Це точно, де наша хата стояла, - сказав тато.
Разом з братом вони, як не свої, бігали по тому куснику землі… Якось боляче, навіть дуже боляче, було це спостерігати. І врешті вуйко й тато почали вимірювати ногами якусь відстань. Десь зупинилися під деревом, щось розгортали руками… і врешті ми почули слова: - ...Немає, лише є діра.
- Чого не має? - запиталася я.
- Зброї, яку ми тут ховали.

Василь сказав, що то було би неможливо, щоби всі ці роки там могла залежатися зброя, бо поляки ходили з такими розшукувальними апаратами, що знаходили всю сховану зброю. Вуйко Микола показував нам криївки, де він й вуйко Володя переховувалися. Говорив, що поляки великими дротами проколювали сіно, все, що могли й так ранили його ногу - прокололи…
- Ніхто не міг там був сховатися від міліції, війська - від депортації. Це було неможливо, - казав вуйко.

Опісля нам показали, де стояла хата, де був сад, де й куди йшла дорога, сьогодні вузенька стежка, яку наш трактор розтоптав чи утоптав… Про все нам говорили.

В Брусні Старому, де колись жило 360 родин, діяла "Просвіта", стояло три будинки бібліотеки-читальні, збудовані з білого бруснівського каміння, будова якої завершилася в 1932 році. Була й церква, дві школи, кооператива, молочарський пункт, ремісничі варстати, водяний млин…

До Комітету будови читальні в 1927 року належав й наш дідо - Гриць Галабурда. Дідо був й дорадником в сільській Раді. Всі згадані будови безслідно зникли…

Почування, які в мені зродилися, не дозволяли все це сприймати нормально. Мене не те, що мучила, а дивувала думка, поняття НАВІЩО те все треба було руйнувати? Хай це буде прикордонна смуга, але люди по інших країнах в таких околицях живуть…

Кожний шум гілки дерева, його листя, немов би в моїх вухах відтворював оті людські плачі, ревіть худоби… Це все для мене нібито чуже, а я схвильована…

А Надя, сестра Марійка, її мама, яка з сусіднього десь там двору й не може впізнати також нічого… А що переживають оті два брати - наші батьки??

А люди же мусять жити, навіть тут поблизу, де все стерли з лиця світу… щоб не лишилося й сліду від будь якого українства. Тут говорить лише вітер й невеличкі залишки каміння..

Отака то Твоя слава, Україно! Частина Твоя стоптана, змита з карти світу

В цих околицях, в селах Нове й Старе Брусно, Нове Село, Гута, Рудки, і т. д. багато повстанських могил. Вони безіменні, без пам'ятників, навіть без знаків.

Находившись по руїнах, сфотографувавши всі куточки, зробивши знимку біля пам'ятника, якого зафундували родина діда, Гнат та Ксеня Галабурди, а який тут стоїть як сирота недалеко місця, де стояла батьківська хата (з 20 метрів від хати), - ми сіли на фіру.

Трактор нас витягував по страшно зарослій кропивою колись дорозі… Ми ще зупинилися біля камінного хреста. Це вже рівніший терен, присілок Лісові. Там якісь колгоспні поля.

Оскільки ми 4 кілометри від границі з СССР, Василь рішив нас завезти туди, де колючі дроти відділяють Польщу від СССР. Ми під'їхали в приграничну зону. Напроти нас самі колючі дроти, дерев'яні вежі. Видно було Україну, але на той бік нам не вільно переходити. Переходова границя біля Пріся. З'явилися два пограничники з псами. Запиталися, що ми тут робимо… Вони сказали, що на цьому місці заборонено бути. Василь їм щось шепнув. Нам дозволили там ще трохи побути…

Вуйко Микола твердив, що по той бік дротів там Рава Руська. Він живе лише 30 кілометрів від Брусна Нового, але там перейти границю неможливо. Казав вуйко Микола:
- Якби ми добре крикнули, наш брат Володька нас там би почув!

Ми знову сіли на фіру, й польова дорога повела нас до села Верхрата, де живе Василь. Завіз він нас спершу до хати родини Шупрів, сестри пані Прихідної, в якої я ночувала коротко перед виїздом з Англії. Вони знали, що я приїду й привезу їм подарунок від родини з Англії. Нас пригостили…

Обстановка в цій хаті дещо краща, як в Тітки Цицилії. Щож, знову розповіді про переслідування українців, про те, що переживали від 1943 до 1947-их років.

Тут дорога також діра на дірі. В криницях вода жовта. Напевно ми від того й захворіли. Біда страшенна. Я би так не могла жити. Коли питалася людей - чого ніхто не направить доріг, чому все таке запущене, мені відповідали:
- Це українські землі. Тут все може статися.
Тобто на приграничній смузі не варта нічого відновляти, тому й в таких нужденних обставинах живуть. А які обставини зараз в Україні?
Наша родина твердить, що в хатах всі краще влаштовані, а по крамницях також нічого немає.

І врешті ми побували в Василя, в якого в хаті також не зла обстановка.

Як ми вже під вечір верталися до Брусна, нас застала по дорозі гроза. Блискавки дослівно стріляли, падав великий дощ. Ми добре змокли. Василь зупинився біля якоїсь стодоли й ми поховалися там на сіні, перечекали поки пройде дощ. Приїхали ми з дуже емоційної прогульки десь в 18-ій годині. Увесь день шукали "тіней незабутих наших предків". Ми були голодні й всі кинулися допомагати зварити вечерю.

Посходилися Цицилії сусіди, здається не в відповідний час. Які же вони, поляки покривджені!
- Що тут діялося. Як нас українці били, стріляли!

Горілка чи самогон розв'язала їм язики. Чи нам спалося тієї ночі? Ніхто й не признавався. Мені не виходила з голови думка "навіщо все навкруги зруйнували?".

ПОНЕДІЛОК 14.7.1975

З ранку ми поїхали знову на базар до Любачевa. Батьки автом - ми, дівчата з Дзуньом - автобусом. Він несамовито "гупав" . Як наскочив водій на якусь яму, як бабахне автобус, то я з кріслом разом присіла на землю автобуса. Сидіння зламалося. Я почала реготатися. Поляки мовчали. Хтось врешті оббізвався: "Це автобус з радянського союзу!" Мені було ще більше смішно, бо та ляшня думала, що нам "заїхала", мовляв ми з СССР.

Дзуньо цікавий хлопець. По-українськи він не говорить, крім кількох слів. Він син з першого подружжя Цицилії.

Марійка - двоєрідна сестра наша не менше цікава. На свої 19 років, дуже розвинена й національно свідома. Вона знає очевидно про УПА з розповідей свого батька й дядька Володі. Вона сказала, що "думала, що ми саме такі, як вона наочно переконалася."

Які "інші" могли би ми бути? Не говорити по-українськи, не цікавитися Україною, рідними землями? Все могло би бути. Я сказала Марійці, що ми надто живемо Україною, її недолею. Часами здається, що ми собі не усвідомляємо, що ми громадяни Бельгії.

Жара на дворі несамовита. Коли ми вернулися з Любачева, по обіді поїхали в ліс на річку Бруснянку. Ага - фірою й кіньми. Вода холодна, приємна, а мухи… Якісь дуже великі мухи, яких ми з Надею вперше бачимо…

В цьому селі немає ні клюбу, ніякого приміщення, де можна розважатися мешканцям села. В крамничці - продавали якесь пиво, яке зразу зникало, содову воду…

Цицилії чоловік, Стах заколов теля, й тітка Катерина допомагала її "закручувати" те м'ясо, бо ми же всього не з'їли би… Й тут біля хати мух повно.

Ми захворіли всі від того м'яса… Всі в черзі бігли до туалети??? Так, так сільські невигоди почали мене все більше роздратовувати. Я би вже звідси їхала. Тут немає в селі… Ні, то не село… Це кінець світа. Це могила. Але ми мусимо добути час, який дозволено родині з України бути в Польщі. Вони їхали в цих невигідних автобусах й брудних поїздах, щоби з нами зустрітися.

І знов відвідини брата Цицилії, Павла в місті Горинець.

Родина наша з Польщі цікава. Пережили вони такі жахи, що їх словами не описати й здається ніякі кадри фільму їх не відображать…

З численних розповідей родини ми довідалися, що в цих околицях посилено діяла УПА - т. зв. відділ "Бастіон". Існувала тут округа ОУН, яка охоплювала околиці Томашів, Любачів, Ярослав й частинно Перемишль. Командиром 5-ти відділів УПА був Іван Шпонтак - псевдо "Залізняк".

Вуйко Микола твердив, що згинули тата й його односільчани з Старого Брусна: Дмитро Ярема - "Яцко" в 1945-му році. Петро Кузик - "Когут" загинув 1946-го року й Юрій Гриців, який загинув в бою з НКВД 4.5.1946 року біля Горайця. Він там похований на цвинтарі.
Теодор Булас - "Балай" з Горинця, командир Другої Сотні куреня УПА загинув в бою з поляками 30.5.1946-го року біля Старого Села…

Коли ми вже вернулися до Тітки Цицилії, Дзуньо, який мав за два дні вертатися на працю - запропонував цікаву думку. Тому, що він їде в сторону Кракова, а біля нього знаходиться Музей-концтабору Освєнчіму - AUSCHWITZ, пропонує нам туди поїхати. Він з нами там поїде, а ми вже самі вернемося з Кракова до Любачева. Це була добра ідея. Самим туди чи будь-де в Польщі їхати, не знаючи польської мови, було би дуже немудрим…

АВШВІЦ Й КРАКІВ
ВІВТОРОК 15.7.1975

День ми провели на оглядини села. Ходили до крамниці, сиділи на лавці під грушею. Приходили до нас сусіди, Цицилії брати…

Ми щодня тут довідувалися якісь нові деталі про нашу родину.
Наша баба, Агафія Лис, мала одного рідного брата Олексу, одного братанка, двоєрідного брата, і двоє сестер. Одна була заміжна за Беня Мирона, члена ОУН. Літом 1943-го року німці зловили його, як він перевозив зброю. Хотіли його розстріляти, але вдалося його викупити в якогось головача німецької командатури.

У відділі охорони командира УПА Залізняка був тата двоєрідний Михайло Лис - син баби брата Олекси Лис. Його псевдо було "Хмара". Він і Цицилії двоєрідний брат.
Він був в Німеччині в 1942 р в Вершутс-відділах. Вернувся до Штраховіц в Польщу. В 1943-му році перейшов до української поліції в Раві Руській, вся поліція пішла в лави УПА. Переховувався в бункері біля Верхрати, а потім перейшов з двома іншими повстанцями в Україну, бував в Тернопільщині, а потім по ньому зник слід.

Цікаво, що поляки, які тут живуть на українських землях, такі ненависні до українців й все навкруги винищують. Важко це сприймається. Такого шовінізму я ще не бачила в житті.
Ось сусід, хату нам показали, вкрав з церкви частину бляху, тому вона й загниває, й нею накрив собі хату. За якийсь час його хата почала завалюватися. Люди кажуть, що ''це Божа кара".

Все те, що ми тут чуємо про відносини між поляками й українцями, не веде до покращання взаємин між двома народами, а навпаки - роз'ятрують старі, але ніколи не забуті рани. Зрештою, як може молода людина, яка вперше в житті приїжджає в Польщу й бачить на власні очі таку руїну, полюбити поляків? Або старатися їх зрозуміти.

Цікаво було почути, що і вуйко Микола й Цицилії брати та сам Василь кажуть, на підставі пережитого, що між українцями було багато продавчого, зрадницького елементу. За своє "я" готовий маму й тата продати.

А "хахлацькі" землі, дороги вони не будуть направляти. Їм так добре, як є. Живуть в брудах й нужді. Заробітки мізерні.
Під вечір нас запросив до себе до хати Цицилії брат - Євген до Нового Села.

В ночі ми у чвірку сіли на нічний поїзд, який мчав до Кракова. Ми пробували хоч дещо спати.

СЕРЕДА 16.7.1975

Над ранком приїхали на поїздову станцію Кракова. Дзуньо пішов з нами довідуватися, коли повертається поїзд до Ярослава й Любачева. Показав нам на станції, де йти. Сказав лише запитатися, з якої плятформи відходить поїзд. Зворотні квитки в нас є. Тут буває, що на плятформі стоять кілька поїздів, й треба бути обережним, бо як сядеш не на той поїзд, то поїдеш Бог зна де.

Ми пильно дивилися. Дзуньо написав нам ще все на картці. Зокрема підчеркнув, в якій годині ми повинні тут бути, щоби не запізнитися…

Пішли ми до автобуса, який завіз нас до містечка Освєнчім. Ми приїхали до місця, де був концтабір. Там зібралося кілька груп, яких вели провідники. Щоби Марійка могла все зрозуміти, ми пристали до групи, провідниця, якої перекладала на російській мові???

І повели нас. Над головною брамою, якою ми увійшли, виднів напис, такий знайомий нам з документальних фільмів, яких ми вже не раз бачили по телебаченню: "Arbeit macht frei". (Праця робить тебе вільною людиною).

ТАБІР СМЕРТИ – АВШВІЦ

Провідниця розказувала: …”У травні 1940 року британський розвідувальний літак мав пролетіти над окупованою німцями Польщею та сфотографувати фабрику штучного пального в місті Освєнцим.

Випадково, бо екіпаж не вимкнув камери, на останніх кадрах плівки вперше було відображено загальну перспективу двох концентраційних таборів, розташованих неподалік один від одного – Аушвіц-І та Аушвіц-ІІ-Біркенау. Проте тоді цих кадрів не переглядали, ніхто й не підозрював, що там може існувати осередок крайньої нелюдськості та жорстокості.

Про нацистські табори смерті Захід довідався наприкінці 1942 року, коли польський уряд у вигнанні опублікував у Лондоні інформацію, яку здобули його підпільні агенти. Проте реакція світової спільноти не була адекватною, навіть більше, інформацію, опубліковану польським урядом, вважали неправдивою. Лише наприкінці війни, коли розвідувальні літаки зробили більше фотографій концентраційних таборів і коли вдалося поспілкуватися із в’язнями, які втекли з них, стало зрозумілим: на окупованій фашистською Німеччиною територіях функціонують жахливі табори смерті.

Фашисти переконували людей, що їх ведуть лише на нове місце примусової роботи і що їм там нічого не загрожує. Arbeit macht frei – “Праця робить вільним” – такий напис був на воротах головного входу до найстрашнішого табору смерті Аушвіц-Біркенау.

Проте люди, які потрапляли туди, з часом усвідомлювали, що вони приречені на смерть. Концентраційні табори посилено охороняли, їх було огороджено подвійною стіною колючого дроту під напругою. Після прибуття у людей конфісковували їхнє майно. Жити полоненим доводилося в дерев’яних бараках з нелюдськими умовами, а праця, яку вони виконували, була справжнім знущанням.

Проте дійсно жахіттям виглядала страта полонених у таборі, де людське життя не вартує нічого. Перед убивством з людей знімали одяг, прикраси, виривали золоті зуби. Полонених стригли, щоб згодом використати їхнє волосся для виготовлення тканини. З людських жирів робили мило. Страчували в’язнів, розстрілюючи в сумно-звісному дворику блоку №11 або отруюючи газом. Людей заганяли в оцементовані приміщення, куди напускали газ Циклон-Б. Тіла спалювали у крематоріях.

Спершу в табір надсилали поляків, згодом – представників інших національностей, які воювали проти фашистської Німеччини. З часом Аушвіц-Біркенау став основним осередком Голокосту, куди привозили європейських євреїв для подальшої страти.

27 січня 1945 року війська Радянської армії визволили табір. На той час в Аушвіц-Біркенау перебувало сім тисяч полонених. За тиждень до того близько 60 тисяч в’язнів табору перевели до інших концентраційних таборів фашистської Німеччини.

Дослідження свідчать, що під час Другої світової війни в концентраційному таборі Аушвіц-Біркенау вбили від 1,2 до 1,5 мільйона людей. З них від 800 тисяч до 1,1 мільйона – жидів. Серед представників інших національностей, яких найбільше закатували в таборі смерті, – поляки, цигани, українці, білоруси, росіяни.

Нині на території табору смерті розташований музей, який займає близько двохсот гектарів. На території музею – 150 будівель і 300 зруйнованих споруд – веж спостережень, бараків, газових камер і крематоріїв. У музеї можна знайти тисячі документів, фотографій та інших об’єктів, які свідчать про жорстокість і нелюдськість гітлерівського фашизму та є символом жахіть, що відбувалися в найбільшій могилі світу.”

Вели нас по бараках, одних, других, десятих… Вражіння страшенно пригнічуюче. За склом різні гребіння, щітки до зачесування волося. В другому такому відділі маса черевиків, одежі, окулярів…

Водили нас до камер крематорії, де нібито 400 людей денно палили. Водили до ґазових заль. Все це побачити на власні очі - жах. А потім повели нас в кінозалю, де висвітлили документальний фільм. Мені почало робитися не добре… Так і з моїми сестрами. Ми вийшли з тої залі й попали в сусідну залю, що виявилося була кафетарія. Ми були голодні. Але багато їсти не могли. Ми щось перекусили, випили кави й рішили вертатися до Кракова, щоби там ще походити й не спізнитися на поїзд.

Дзуньо з нами в Краків не вертався. Прощалися ми з ним. Дякували, що повіз нас сюди. Обіцяли знову зустрітися.

І так ми після 4-ьох годинного побуту в Авшвіці вернулися до Кракова. Околиці тут не погані. Місто дуже цікаве. Та ми боялися далеко відходити від станції, щоби не заблудити. Пройшлися кількома вулицями й зайшли до ресторану. Нам сказали, що не сервують нічого, бо "німа" нічого. Ми вийшли на вулицю. Знайшли біля якогось возика бабцю, що продавала періжки, купили морозива й вернулися на станцію…

Сіли на лавку і говорили собі. Ми не могли не зауважити ненависні погляди поляків навколо нас…

Десь пів години до наміченого від'їзду поїзда, ми почали шукати, на якім пероні відходить поїзд до Любачева. Стояв кондуктор на пероні. Я до нього піддійшла. Він каже "нєвєм". Питаюся людей, які стояли недалеко від кондуктора.

"Нєвєм", - це єдине слово, яке ми почули у відповідь. Пішли до віконця, де продають квитки. Пані сказала: "Там он інформатор, там показує де й як"…

Пішли ми до інформатора, а там нічого не вказує на те, на яких плятформах відходять поїзди. Мене холєра взяла. Я зі злости чудь не розплакалася. Вернули ми на перон. Ще раз піддійшла до кондуктора. Тепер з ним стояло троє його колєґ. Цим разом він навіть не відповідав нічого. Так якби я не говорила до нього. Цього було досить, щоби я дуже голосно сказала: "Аби вас шляк трапив з вашою Польщею, щоби до вас тут ще колись приїжджати". Я була люта.

Марійка сказала: "Чого дураків питатися? Tут так ніхто тобі нічого не скаже."
Я не знала, що робити. Чомусь почала до своєї сестри Наді також доволі голосно говорити по флямандськи. До нас піддійшли двох французів й також в сльозах питаються - куди відходить поїзд до Варшави. Їм також ніхто нічого не хоче сказати. Ми говорили по французьки з ними…

Й раптом сталося чудо. Один з кондукторів підійшов до мене й запитався: "З одкон пані?"
Кажу йому, що ми з Бельгії, а ті молоді з Франції. Ми не розуміємо по польськи… А він каже нам:
- Ми думали, що ви з Сов'єтського Союзу?
- Як? Ми не говорили по-російськи, а по-українськи.
- Та для нас це звучить однаково. А у вас хустка руська…

Я здивувалася, коли поляк мені вказав на мою чорну хустку, в рожі й ще з френзлями. Тому до нас така ненависть. Ми нібито для їх росіяни, яких поляки так само ненавидять, як українців.
- Треба було зразу сказати, що ви туристи з Західньої Европи…
Знайшовся розклад… й нам сказали де йти й французам також. Подякувавши йому, ми зайшли в повен, повнісенький поїзд, але не були певні, чи це таки правильний поїзд. Сісти не було також де. Прийшлося стояти в коритарі.

Питаюся голосно, надіючись, що хоч хтось віддізветься:
- Чи цей поїзд їде до Ярослава?
Мовчанка. Ніхто не відзивається. Лише чути було стукіт колес. Погляди, які йшли в нас бік, були повні ненависті. Так якби вони побачили чортів з пекла…

Застосувала я попереднью тактику, яку вжила на пероні. Почала до Наді говорити по-англійськи. І зразу віддізвався якийсь чоловік, якого ми не могли бачити, бо коридор був забитий людьми.
- Їде в Любачів. Будьте спокійні!
- Дякую, земляче, - сказала я йому у відповідь.

За якийсь час, може за годину, хтось висів з поблизного купе й якийсь хлопець запропонував нам там сісти. Почали нас розпитувати звідки ми, куди їдемо, чому ми в цьому поїзді, як живуть люди в Канаді, в Австралії й Бельгії. Пропонували нам якісь канапки, яблука…

Ми - сестри, не могли зрозуміти, ЧОМУ така поведінка до людей. Раз ти українець - чи росіянин - ти ворог. Але коли ти українець, а роджений на заході, ти не ворог.

У мене хотіли відкупити мою хустку. Я сказала, що нічого не продаю - можу хіба подарувати.

А за якийсь час до нас в купе прийшов той пан, який сказав нам, що ми в правильному поїзді. Виявилося, що він українець. Говорив ломаною мовою. Мішав українські й польські слова. Всі в тому поїзді, хто був близько нас, дивувалися, що ми на чужині роджені й знаємо так добре, властиво досконало українську мову…

Й ми дивувалися метаморфозі, зміні поведінки поляків навкруги. На все життя я запам'ятала, що в Польщі перше треба говорити якоюсь чужою мовою, а потім вже українською…

ЧЕТВЕР 17.7.1975

Поїзд зупинився в Любачеві на станції десь біля 2.30 в ночі. Ми вийшли з поїзда й при виході станції стояло кілька таксі. Ми попросили одного з таксарів завести нас до Брусна Нового.
Їхати з Любачева туди треба хіба що 40 хвилин.

В хату нас пустила Цицилія. Ми пішли спати. Яке те моє ліжко не було поганим та після двох ночей тарахкотіння поїздом - це ліжко з солом'яним матрацом - було тепер поняттям - раю!

Вже біля 9-ї години ми встали, бо тато задумав нас завести до міста Томашева (Томашів). Там ми заходили до величезної кількаповерхової крамниці. Продавалася там усячина. Більшість електричних товарів з СССР. Там дуже високі ціни, й тому люди не можуть собі позволити щось купити.

Того дня ми були в гостях в вуйка Польдека в Горинці. Жінка Польдека українка, але по-українськи говорити не вміє.

Тато показав нам будинок поліції, де його тримали під арештом й звідки він втік… Бачили ми черги за хлібом, за маслом. Все це цікаво, коли це бачиш перший раз, але так жити постійно - чи ми би змогли? Взагалі всюди в Польщі на все треба чекати. Тут стільки часу витрачають просто на ніщо. Зимних напоїв нігде в ніякому місті не продають, навіть в такому же славному Кракові. Холодільник - це великий люксус в цій державі. Деякі люди по містах мають холодільники.

Де би ми не їхали, де тільки стояла якась пам'ятка українства, церква, капличка, все ми фотографували, як і додумалися повторно зфотографувати пам'ятники, які робив дідо. На знимках вони залишаться, а де є ґарантія, що за кілька місяців пам'ятники зникнуть?

П'ЯТНИЦЯ 18.7.1975

Вуйко Микола, тато, Надя й Марійка й моя мама поїхали з ранку до Горинця і ще в Нароль, на цвинтар, відвідати могилу мами Цицилії.

Я залишилася з Тіткою Катериною в хаті. Допомогала її пакувати валізки.
Наші з України мали вже виїжджати з Польщі. Їм треба до Перемишля. Тато хотів їх завести. Ми всі не могли їх виряджати, бо авто же одне лише. Всі в нього не вмістяться.

Вуйко Микола настоював на тому, що вони поїдуть автобусом. Що би ми не говорили, він вперся. Так, батькові самому вертатися з Перемишля було б небезпечно…

І хоч це вже наш останний вечір разом, розмови й дальше відносилися темі т. зв. "спаленої" нашої землі. Це тема з невичерпним дном…

СУБОТА 19.7.1975

На перший автобус ми всі "бельгійські" Галабурди й всі Скомри, Цицилії брати, вирядили гостей з України на автобус. Прощання не було якимсь драматичним, мовляв ми вже більше ніколи в житті не побачимося. А навпаки! Побачимося.

Про те, що ми би поїхали в Україну, наразі мови не могло бути. А тут в Польщі все можемо зустрітися. Вуйко Володя на черзі й тітка Ева.

Відійшов автобус з нашою ріднею на борті… Курилося за ним страшенно… Не видно було їх облич з вікна…

Коли ми увійшли в хату, все відбуте в ці пройдешні дні виглядало нам нереальним, якоюсь казкою…

Цицилія плакала, бо й ми вибиралися додому. Вона просила нас лишитися. Ми з Надею цього не хотіли. Мама вспокоювала Цицилію, що знов приїдуть, дещо фінансово її допоможуть…

І так в годині 9-ій ранку ми виїхали з Брусна Нового до міста Мєлець, до родини Тітки Софії, жінки вуйка Володі - Ногачів. Пані, яка нас зустріла - це мачуха Тітки Софії. Вона також була вивезена на Сибір, але вернулася до Польщі.

Мєлець, який знаходиться між Тарновом й Тарнобжеґом - славиться тим, що там виробляють військові літаки. Місто не дуже величке, подібне до Любачева.

В хаті сиділа якась дівчина, яка постійно малювала свої ніхті. Незадоволена намальованим - змивала рідиною ляк і поновно малювала ніхті. Врешті вона нас повела по місті. Ми тут ночували.

НЕДІЛЯ 20.7.1975

Ранком в 11-ій годині ми верталися до Бельгії. Їхали цим разом туристичною дорогою через Ярослав, Ряшів, Краків, Катовіце, Ополе, Вроцслав. В кожному місті зупинялися. Так ця дорога набагато краща від тої, якою ми їхали до Брусна. Тато сказав, що від тепер тільки тою дорогою буде їхати.

Я була здивована, що тато ще хоче в Брусно їхати. Ні я, ні Надя таких бажань не маємо.
Ми переїхали границю десь під вечір. Контролі ніякої не було, крім паспортної. Переїхали ми Східну Німеччину й з Західньої Німеччини з ґаражу зателефонували Олі, що ми виїхали з "комуністичного раю". Вона нас з Даркою нетерпеливо чекала.

В Бельгію ми приїхали в понеділок 21-го липня ранком в 6-ій годині. Ми викінченні дорогою, емоційно й цю візиту до Польщі не так скоро забудемо. І мали рацію панство Прихідні з Англії, що я краще зроблю, як поїду в Польщу, замість лишитися на Здвизі СУМ-у в Англії. Бо те, що я побачила на власні очі й почула від родини - ніяка книжка не могла б передати мені!

БРУСНО НОВЕ - ЗВАРТБЕРГ - ЛИПЕНЬ 1975 року