середа, 21 вересня 2016 р.

Різдво Пресвятої Богородиці

Ікона Різдва Пресвятої Богородиці з однойменної церкви с. Хотинець, тепер Ярославський повіт, Польща. Поч. XVII ст.


Величай, душе моя, з неплідної народжену Діву Марію!
Чуже матерям дівство і чудне дівам дітородження. На Тобі, Богородице, обоє довершилося. Тому Тебе ми, всі племена землі, безустанно величаємо.
/Ірмос празника/

неділя, 11 вересня 2016 р.

Український іконостас

Традиційна схема українського іконостасу утворювалась поступово, на кожному етапі виробляючи свої оригінальні риси, не характерні в інших країнах. Проте остаточно вона утвердилась у XVII ст. І хоча досить часто зустрічаємо певні зміни і доповнення, проте в українських іконостасах явно проглядається тяглість чіткої іконописної традиції. До слова, розглядаючи давні пам'ятки, слід зауважити, що дуже часто окремі частини іконостасу малювались різними майстрами і в різні періоди, ікони могли спалюватись, замінятись на нові, а також перемальовуватись. Тому не рідко зустрічаємо певні невідповідності. Тут представлено найбільш відповідні традиційній схемі іконостаси XVII-XX ст.
Схема традиційного українського іконостасу, створена на основі пам'яток 17-18 ст. Автор - Михайло Скоп
1. Цокольний ряд 
Основа і найстарша еволюційна ланка іконостасу походить від ранньохристиянської вівтарної перегородки. В українському іконописі XI-XIII ст. за візантійським звичаєм утворювалась із шиферних або мармурових блоків із декоративними або сюжетними рельєфами. У XV-XVI ст їх звично заміняла драпірована тканина, що символізувала завісу Старозавітного Храму. У XVII ст. на цокольному ряді зображались візерунки, а згодом – ікони. Зазвичай - змістове доповнення другого ряду. Так, під зображенням Миколая зустрічаються сцени перенесення мощів Чудотворця, під Богородицею - Антоній і Теодосій Печерські, бо ж Вона - покровителька Києво-Печерської лаври; а під Христом - Петро і Павло як найбільші учні Ісуса). Ще зустрічаються сцени Старого Заповіту та зображення Онуфрія Великого. Проте такі сюжети поширені з XVIII ст.
Львів, ц. св. Онуфрія. Модест Сосенко, 1909

пʼятниця, 9 вересня 2016 р.

Польські села, позначені українською “печаткою”

Лідія Мідик

Цього року вже усьоме відбувся на землях Закерзоння табір-експедиція “Вирій”, учасники якого відновлюють українські сакральні об’єкти в сучасній Польщі.

Фото Олі Подгорнової
Якщо ви живете у Львові й час до часу ходите центром міста поміж натовпами туристів, то, мабуть, зауважили, що найбільше до галицької столиці люблять приїздити поляки. І це логічно: вони дуже цікавляться власною історією, а що ми з нашими найближчими західними сусідами століттями жили на пограниччі, то й точки перетину наших історій ділимо чи не навпіл… Поляки мають час і кошти, щоб пам’ятки своєї історії, розкидані за межами власного кордону, оглядати, знати, відновлювати. А ми? Чи тільки брак коштів та кордони перешкоджають нам цікавитися історичними пам’ятками свого народу, дбати про них тут і там – за так званою лінією Керзона (сучасний кордон між Україною та Польщею, який з різними поправками був запропонований англійським міністром закордонних справ Джорджем Керзоном ще у 1919 році, як демаркаційна лінія між Польщею та радянською Росією. – “Пошта”)… На жаль, коли поміж собою говоримо про своє за кордоном, то робимо це дуже невпевнено, непереконливо, і доказами правлять лише фрази десь-почуті-десь-прочитані про акцію “Вісла” або храм у візантійському стилі, який тулиться, наче чужий, в центрі Любачева, Томашева, Ярослава, Перемишля чи Лежайська і про який з подивом переказують один одному: “Та то наша церква!?” – “мрувкі” – власники карток малого прикордонного руху, які мають в тих містечках свій фінансовий інтерес…