Цього року вже усьоме відбувся на землях Закерзоння табір-експедиція “Вирій”, учасники якого відновлюють українські сакральні об’єкти в сучасній Польщі.
 |
| Фото Олі Подгорнової |
Учасники “Вирію” вивчають історію українських етнічних земель у Польщі, слухають лекції про культуру, побут і говірки тутешніх етнографічних груп, вчаться відрізняти лемківські храми від бойківських чи галицьких
Заплющте очі та уявіть, що он там, серед соснового лісу, в Сухій Волі ховається чималий цвинтар з написами на надгробках виключно кирилицею, або он там, на горбку, поміж тих трьохсотлітніх лип у Старому М’якіші ще трохи тримається купи давня українська церква… Хто про них знає, хто про них розповідає, хто про них пише?
Сотні колишніх українських сіл (тепер польських) ще позначені українською “печаткою”: храмами, придорожніми хрестами чи кам’яними надгробками цвинтарів. Їх не зрушиш так просто з місця, бо сакральне має за сторожа забобонний страх. І тепер він стає у пригоді.
Не щоб комусь щось доводити, а щоб просто розуміти, хто ми й звідки, треба активно пізнавати та популяризувати поміж своїми й чужими не тільки загальну, а й локальну історію. Звісно, не для того, щоб ми потім казали полякам: “Перемишль – наш!”, а для того, щоб ми врешті вирівняли шальки терезів розуміння і знання у власних головах.
Села знищені або переінакшені
“Ми по світу розкидані, неначе жиди. Хто дав право вершить нашу долю, наші “старші брати”?!” – ці рядки з пісні Костянтина Павляка “Лемківщина” дуже влучно схоплюють ту дійсність, в якій живуть декілька поколінь українців, розкидані по усьому світу, розкидані по рідній країні… Розкидані не добровільно, а з примусу. Ми наче б і свідомі цього факту, але якось туманно, теоретично – чули, читали та й усе. Один із таких фактів, найближчий до нас історично й географічно, – акція “Вісла” (1947 р.) та кілька переселенчих акцій початку 40-их років минулого століття, які надламали життя не менш ніж мільйонові українців, змусивши залишити дім, взяти найнеобхідніше і вирушити в абсолютно невідоме. Люди не знали, куди і навіщо їх ведуть, вірили, що повернуться. А їх розселили – не більш ніж по дві-три сім’ї в одне село на півночі й заході Речі Посполитої чи в радянській Україні – теж подалі на схід, на Луганщину, Донбас, Одещину…На щастя, нинішнє молоде покоління щораз активніше цікавиться не лише історією свого народу, а й історією своїх родин, своїх сіл і містечок. Доба відкритих кордонів дозволяє таку “розкіш” – активно складати пазли історії в одну картину. І такому вивченню історії “впритул” відповідає табір-експедиція “Вирій”, який цього року вже усьоме відбувся на землях Закерзоння. Метою табору є збереження пам’яті про українські етнічні землі за межами сучасних кордонів нашої держави. “Вирій” почав свою роботу 2008 року з відновлення українського кладовища в селі Жуків, що в Підкарпатському воєводстві; потім був цвинтар села Любича Князі, а в останні два роки – Суха Воля.Табір складається з двох етапів: стаціонарного, під час якого учасники займаються відновленням одного з українських цвинтарів на території Закерзоння (українські етнічні землі, які після Другої світової війни опинилися в складі Польщі), та мандрівного, на якому знайомляться з матеріальною спадщиною українців. Під час “Вирію” учасники вивчають історію українських етнічних земель у Польщі, зокрема історію виселень та боротьби УПА, слухають лекції про культуру, побут і говірки тутешніх етнографічних груп, вчаться відрізняти лемківські храми від бойківських чи галицьких, знайомляться з особливостями іконопису на живих прикладах – українських храмах Надсяння, Лемківщини, Північної Словаччини, а також завзято вчаться співати пісень. Учасники цьогорічного табору з різних куточків України, різного віку, професій та вподобань. Їх єднають переважно лише схожі родинні історії – примусове виселення з малих батьківщин бабусь і дідусів.Після важкої денної праці на цвинтарі неіснуючого тепер села Суха Воля учасники табору збиралися на так звані “ватри родин”: ті, що походять із сімей переселенців, розповідали історії своїх бабусь та дідусів. Мурахи по тілу бігають, коли усвідомлюєш, що в одній кімнаті чи в одному колі при полум’ї ватри зібралися люди ледь не з усієї України, але їхні рідні переселені з того невеликого клаптика, який тепер називаємо Закерзоння.…У Марти переселенцями стали бабця і дідусь, щоправда, з різних сіл. Познайомилися вони вже в Україні. На час депортації їм було 10 і 11 років відповідно. Діда з родиною вивезли зі села Біла Вода коло Нового Санча (Малопольське воєводство) на Луганщину. Сюди переселяли багатьох лемків. Та люди за будь-яку ціну не хотіли оселятися так далеко від своєї малої батьківщини, тому вперто тікали поближче до західного кордону тодішньої радянської України. Брали зі собою, що змогли і, повсідавшись на металеві з’єднання вагонів вантажного потяга, їхали в бік Львова. Пильнували, щоб ніхто не заснув і не впав під колеса… У Львові “окупували” напіврозвалений старий будинок поблизу мотозаводу. Якийсь час жили в ньому. Згодом з’явилася можливість перебратися до села Зимна Вода. Там і осіли.На той час у Зимній Воді вже мешкала Мартина бабця зі своїми батьками і сестрами. Виселили їх у 1945 році з Лупкова коло Команчі (Лемківщина) на Одещину. Звідти вони теж повернулися в Галичину. Корову вели пішки……Одного дня хату прабабці Станіслава спалили. Напередодні родина встигла втекти зі Старого Брусна до Верхрати. Два дні перебула там, а тоді повернулася до рідного села. Через два тижні їх примусово виселили в радянську Україну, на Тернопільщину. Влада не давала жодного нормального прихистку, кінець осені, а дров на те, щоб зігрітися, не було. Люди були покинуті напризволяще. Рідні Станіслава тіснилися в одній кімнаті з сім’єю, яка їх прийняла на зиму (разом – 13 осіб). Що цікаво, на сході переселенців сприймали трохи краще, ніж на заході України. Матеріальні труднощі супроводжували моральні. Люди не могли зрозуміти, за що все це випало на їхню долю… Організатори табору заздалегідь подбали про те, щоб під час мандрівної частини відвідати саме ті села чи містечка (які ще збереглися або вже ні), де колись жили предки “вирійчан”, помолитися на цвинтарі, на якому знайшли вічний спочинок останки прапрадідів, зактуалізувати те “вічная пам’ять”, яке співали колись давно їм на погребенні. Направду трепет проймав усіх, коли після чергової зупинки-зустрічі ми знову всідалися на свої місця у автобусі, а той чи та, які вперше ступили на землю предків, тихо втирали сльози, обернувши обличчя до шибки. Ми затихали, щоб дати можливість на пережиття болю, на питання без відповідей, що виникають при таких зустрічах, на безмовну бесіду зі своїми давно померлими родичами.
Відновлення цвинтарів, що його здійснює “Вирій” та інші групи активних українців, – це не лише данина шани кожній окремій особі, що лежить у чужій тепер землі, як це є у випадку з похованнями німецьких вояків Другої світової чи французів Першої світової, які спочили вічним сном на наших теренах. Це, образно кажучи, зведення цілого монумента вигнаному й обікраденому народові розкиданому Підляшшям, Холмщиною, Надсянням і Лемківщиною.
Довідка
“Вирій“ – міжнародний науково-пошуковий та освітній табір-експедиція, основним завданням якого є поширення знань про історію, географію та культуру українських етнічних земель поза межами сучасних кордонів України. У часі роботи табору його учасники беруть участь у впорядкуванні, інвентаризації та реставрації українських сакральних об’єктів на території сучасної Польщі. Велику частину програми становлять краєзнавчі екскурсії та мандрівки місцями української історії та культури Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини та Лемківщини, зустрічі з автохтонним українським населенням. “Вирій” відбувається щорічно влітку у вигляді двотижневого табору. Структура таборування базується на традиціях українського Пласту.
Немає коментарів:
Дописати коментар