Етнічні українські землі у складі Польщі

Поняття «Закерзоння»
Закерзоння — назва українських етнічних територій, розташованих на захід від так званої «лінії Керзона».
«Лінія Керзона» — умовна демаркаційна лінія, запропонована міністром закордонних справ Великобританії Джорджем Керзоном як можливий компромісний кордон між большевицькою Росією і Другою Річчю Посполитою, що перебували у стані збройного конфлікту у 1919—1920 рр. Однак об’єднані армії Польщі та УНР розгромили большевиків і відкинули їх углиб України. У 1921 році кордон між Польщею та СССР відновився по р. Збруч.
Розподіл території Польщі практично по лінії Керзона провели Сталін і Гітлер у серпні 1939 р., згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. Наприкінці Другої світової війни, в лютому 1945 р., під час Ялтинської конференції було знову встановлено східні кордони Польщі по лінії Керзона (з незначними відхиленнями). Кордон відділив від УРСР частину української етнічної території, тому ця територія отримала назву «Закерзоння».

Загальна площа Закерзоння становить коло 19,5 тис. км², на ній проживало близько 1 млн. українців. Більшість українського населення Закерзоння було депортовано до УРСР під час «добровільної евакуації» 1944—1946 рр. та «Акції-51» (1951 р.), а решта — на західні та північні землі Польщі в рамках операції «Вісла» (1947 р.).

Етнічні українські землі (станом на 1939 рік) на території сучасної Польщі

Підляшшя
Українські землі, які знаходяться між Холмщиною на півдні, рікою Нарвою на півночі, Мазовією (Польща) на заході та Волинню і Поліссям на сході.
У 9-10 ст. територію Підляшшя було заселено в основному східнослов’янськими племенами — древлянами, бужанами і дреговичами. Після 1238 р. ці землі входили до складу Галицько-Волинського королівства.
Після занепаду Галицько-Волинської держави Підляшшя ввійшло до складу Великого князівства Литовського. За умовами Люблінської унії 1569 р. Підляшшя відійшло до Польщі, проте внаслідок трьох поділів Польщі частина Підляшшя була включена до Австрії (по Буг), а землі Північного Підляшшя — до Прусії. Під час наполеонівських війн північна частина Підляшшя перейшла до Росії. У 1874 у Підляшші російський уряд заборонив УГКЦ і запровадив православ’я, що зумовило прийняття частиною українського населення римо-католицького віросповідання і виникнення групи латинників.
За умовами Берестейсього миру 1918 р. Підляшшя мало відійти до УНР, але на початку листопада 1918 р. його захопили польські збройні сили.
У міжвоєнний період польський уряд проводив на території Підляшшя шовіністичну антиукраїнську політику. У післявоєнний період автохтонне населення південного Підляшшя було депортоване з рідних земель. Етнічне українське населення північного Підляшшя, яке переважно залишилося на рідних землях, вважає себе білорусами.

Холмщина
Історико-географічна область України, розташована на захід від середини Бугу. На заході межує з польською Люблінщиною, на сході з Волинню, на півночі з Підляшшям, на півдні з Галичиною. Границею між Холмщиною і Підляшшям можна вважати колишню межу між Седлецькою і Люблінською губерніями.
Територія Холмщини в межах Холмської губернії у складі Російської імперії охоплювала 6 572 км² (Холмський, Грубешівський, Томашівський, Костянтинівський повіти). Кількість мешканців станом на 1931 рік — 720 тис. осіб.
Холмщина мала власну церковну адміністрацію. Холмську єпархію створив у першій половині 13 ст. Данило Романович, спершу з осідком в Угруську, з 1240 р. — у Холмі.
Після розбору Польщі Холмщина, як і вся Волинь, стала частиною Російської імперії. У 20 ст. Холмщина поперемінно переходила під протекторат польської, російської, німецької та радянської адміністрації, аж поки остаточно не увійшла до складу комуністичної Польщі.
Переселення українського населення з Холмщини розпочалося ще під час 1 світової війни (під виглядом евакуації). Від жовтня 1944 до серпня 1946 р. з Xолмщини та Підляшшя до УССР було депортовано 193 400 осіб.  Після переселення на цих теренах залишилось 25-30 тис. українців.

Надсяння
Українська етнічна територія у верхів’ї річки Сян, на заході Львівської області та в районі польських міст Перемишля i Бірчі.
Географічно до Надсяння належить територія шести довоєнних повітів Другої Речі Посполитої: Ярославського, Перемиського, Ліськівського, Сяноцького, Кросненського, Березівського. Проте частина цієї території (наприклад, Сяноцький повіт) входить до Східної Лемківщини.
Предки українців проживали у верхів’ї річки Сян з давньоруських часів. Тут існувало Перемиське князівство. Згодом ця територія ввійшла до Великого князівства Литовського, а потім — до Польщі. У кінці XVIIІ століття, після третього поділу Речі Посполитої, опинилась у складі Австрійської монархії, з 1921 р. знову відійшла до польської держави. У 1939—1941 рр. частину Надсяння — західну Яворівщину — було включено до УРСР. Перемиське Надсяння лишилось у складі Польщі.

Бойківщина
Історико-етнічний регіон на північних і південних схилах Карпат, простягається від річок Лімниця і Тересва (на сході) до річок Уж і Сян (на заході), зараз охоплює гірські райони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей. Площа — 8 тисяч км².
У 1772—1918 рр. Бойківщина перебувала у володінні Австро-Угорщини, у 1919—1939 рр. — Польщі. Після приєднання 1939 р. Західної України та 1945 р. Закарпаття до УРСР увійшла до складу України. У 1951 році, коли за угодою між ПНР та СССР відбувся обмін територіями по 480 км², західна частина Бойківщини перейшла до Польщі. Автохтонне українське населення було депортоване в Одеську, Миколаївську, Херсонську та Донецьку області, робітники-нафтовидобувники залишились переважно на Дрогобиччині. Після депортації українців землі Західної Бойківщини лишилися практично незаселеними.

Лемківщина
Крайні західні етнічні землі українців, розташовані в Карпатах (по обох схилах Бескидів) між річками Сяном і Попрадом (у межах сучасної Польщі) та на північний захід від річки Уж (у Закарпатті) до річки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,5 км². Населення (станом на 1939 рік) 160 тис. осіб.
Територія Лемківщини умовно поділяється на Північну (Польську) та Південну (Словацьку) Лемківщину. Польська частина поділяється на дві — Східну та Західну Лемківщину.
У 14—16 ст. територія Лемківщини була заселена українцями. Назва «лемки» увійшла в активний ужиток лише на початку 20 ст., коли місцеве русинське населення вперше почало себе так називати. До кінця 16 ст. сформувався лемківський говір (діалект української мови) і закріпився в тих межах, які проіснували до 1946 р. У церковному відношенні Лемківщина належала до Перемиської єпархії, а більшість населення були греко-католиками. Віддалене розміщення краю, відсутність українських міст і національної інтелігенції зумовили слабкий національно-культурний зв’язок між Лемківщиною та іншими українськими етнічними землями, утруднювало поширення українських національно-політичних течій.
На поч. 20 ст. провідною течією у суспільно-політичному житті Лемківщині було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві православні священики.
Під час Першої світової війни  на Лемківщині було проголошено Вислоцько-Команецьку Республіку, яка ввійшла до складу ЗУНР, та Лемко-Руську Фльоринську республіку, яка декларувала приєднання до Росії.
Нині етнічні землі Лемківщини знаходяться у складі трьох держав: України (11%), Польщі (48%) та Словаччини (41%).

Автор тексту статті: Ольга Свідзинська
Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії.