середа, 26 серпня 2015 р.

Пане Керзоне, хто керував розчерком Вашого олівця?

Прекрасна річка Сян, соснові ліси Перемищини, надзвичайні гори і безкраї пасовища Лемківщини, притаманні тільки цьому краєві дерев’яні хижі з високими дахами, — якими б вони були, якби опинилися в межах Радянського Союзу? Чи вціліли б ті сотні фантастично гарних дерев’яних церков, якими поляки сьогодні пишаються і в збереження яких Європейський союз вкладає море коштів, якби чиясь рука не розпорядилась у не такому далекому 1945-му черкнути по карті так, а не інакше? Пане Керзоне, хто ж покерував Вашою правицею? Зумисне не пишу «що покерувало?».
Учасники табору "Вирій 2015" на Літургії у селі Новий Люблинець (Фото Тараса Миськи) 
Сьогоднішнє «українське» Закерзоння є викликом для нас. Воно ставить перед очі не особливо складні, але особливо важливі для майбутнього питання і демонструє можливості.


Оглядини величного Українського народного дому в Перемишлі, руїн-натяків на руську ґенезу міста, давніх українських цвинтарів та храмів Закерзоння (їх збереглося сотні, багато більше, ніж в Україні, і на те є різні причини), знайомство з лемками… 
Відкриття дня, село Улюч (Фото Олі Свідзинської) 
Польська територія (тепер), а відчуття, що ти не зовсім у Польщі, бо оточує тебе твоя рідна культура: храми, ікони, назви сіл (в кількох виняткових випадках – написані на таблицях латинкою і кирилицею), чути свою або майже-свою мову (бо лемківську говірку) за сотню-дві кілометрів від українського кордону. Але все це – доглянуте: рівненькі асфальтовані дороги, які ведуть до найдальших, забутих людьми населених пунктів, де стоять понад столітні хижі, вказівники уздовж цих доріг, гарненькі хатки з подвір’ячками, схожими на міні-королівські-садки, успокоєні безбідним і майже безклопітним життям люди… українці, лемки, поляки. Закерзоння. Не можна не думати про те, що на східному боці від лінії Керзона все могло б бути таким самим доглянутим, заможним. Крім того, не можна не думати про те, що лінія Керзона могла б бути взагалі іншою. Могла б, якби ми, ті що жили і живуть по обидва її боки й далі на схід, розуміли, що таке держава, хто і як її творить. Наших людських ресурсів цілком би вистачило на те, щоби карта нинішньої України і карта етнічної території України Володимира Кубійовича були ідентичними, якби українці всі разом дбали про свої кордони і не лише кордони. Чи можете собі уявити, що значна частина росіян відмовляється від участі у війні (хоч якій би там) за «Матушку Русь» або що поляки втікають від призову? А тепер про українців – уявити легко, правда? Саме в цьому, видається мені, друга причина фізичної поразки УПА. І сьогоднішньої нестабільності й бідності нібито незалежної вже України – також.

Вигляд з полонини Ветлинської (Фото Тараса Миськи) 
Що ще я побачила на Закерзонні? Наліпку на парканчику вздовж стежки на полонину Ветлинську (Połonina Wetlińska) з перекресленим зображенням Степана Бандери і червоно-чорного прапора з написом «To jest Polska»; а полонина ця – на колишніх етнічних українських землях, про що свідчить назва найближчого до неї села Волосате (польською це мало б звучати як «Влосате»). Облитий фарбою пам’ятник полеглим упівцям, інформаційні таблиці про храми чи інші об’єкти, на яких ніде не згадується, що вони українські, лишень руські (не русинські), греко-католицькі, православні чи лемківські, а що це говорить туристові? Дістати дозвіл на встановлення таблиці на цвинтарі з написом «український» мало реально. Поляки зроблять все, щоб свій теперішній східний кордон втримати у межах, накреслених Керзоном. Може, так і краще? Зрештою, чи може нині бути по-іншому?
Захід сонця в селі Ждиня (Фото Тараса Миськи) 
Думала про всі ці речі, бачила на власні очі матеріальні докази того, що Закерзоння – це вздовж і впоперек українська земля, бо там жили українці в абсолютній більшості, завдяки участі в таборі-експедиції, зорганізованій уже вшосте громадським об’єднанням «Вирій». Цей табір скоригував моє уявлення про Україну сьогоднішню і колишню, про ментальність співгромадян і про ментальність поляків, накреслив деякі вектори стосовно того, що нам необхідне. А необхідне поглиблене знання про «своє» і вміння те «своє» справедливо оборонити.
Ліда Мідик, учасниця табору (Фото Тараса Миськи)
Що робили учасники табору? Утверджували пам'ять про історичне минуле України, як гарно це окреслено у посвідці про участь у таборі: «укріплювали культурні береги українського народу». Практично реалізували це через відновлення українського цвинтаря в межах неіснуючого тепер села Суха Воля (неподалік Олешич, Любачівщина) та оглядини різноманітних українських храмів: лемківських, бойківських, галицьких, як дерев’яних, так і мурованих. Власне, така стаціонарно-мандрівна структура «Виріївського» табору дозволяє щораз новим юнакам і дівчатам не просто почути, а й побачити частину трагічної і водночас величної історії України. І воно спрацьовує достоту як у приказці: «Краще один раз побачити, ніж сто разів почути», бо інформація зі знань перетворюється у майже-досвід тих давніх історичних подій, а досвід залишиться з нами назавжди...



Ліда Мідик

Немає коментарів:

Дописати коментар