Прекрасна річка Сян, соснові ліси Перемищини, надзвичайні гори і безкраї пасовища Лемківщини, притаманні тільки цьому краєві дерев’яні хижі з високими дахами, — якими б вони були, якби опинилися в межах Радянського Союзу? Чи вціліли б ті сотні фантастично гарних дерев’яних церков, якими поляки сьогодні пишаються і в збереження яких Європейський союз вкладає море коштів, якби чиясь рука не розпорядилась у не такому далекому 1945-му черкнути по карті так, а не інакше? Пане Керзоне, хто ж покерував Вашою правицею? Зумисне не пишу «що покерувало?».
 |
| Учасники табору "Вирій 2015" на Літургії у селі Новий Люблинець (Фото Тараса Миськи) |
Сьогоднішнє
«українське» Закерзоння є викликом для нас. Воно ставить перед очі не особливо
складні, але особливо важливі для майбутнього питання і демонструє можливості.
Оглядини величного
Українського народного дому в Перемишлі, руїн-натяків на руську ґенезу міста,
давніх українських цвинтарів та храмів Закерзоння (їх збереглося сотні, багато
більше, ніж в Україні, і на те є різні причини), знайомство з лемками…
 |
| Відкриття дня, село Улюч (Фото Олі Свідзинської) |
Польська
територія (тепер), а відчуття, що ти не зовсім у Польщі, бо оточує тебе твоя
рідна культура: храми, ікони, назви сіл (в кількох виняткових випадках – написані
на таблицях латинкою і кирилицею), чути свою або майже-свою мову (бо лемківську
говірку) за сотню-дві кілометрів від українського кордону. Але все це –
доглянуте: рівненькі асфальтовані дороги, які ведуть до найдальших, забутих людьми
населених пунктів, де стоять понад столітні хижі, вказівники уздовж цих доріг,
гарненькі хатки з подвір’ячками, схожими на міні-королівські-садки, успокоєні
безбідним і майже безклопітним життям люди… українці, лемки, поляки.
Закерзоння. Не можна не думати про те, що на східному боці від лінії Керзона
все могло б бути таким самим доглянутим, заможним. Крім того, не можна не
думати про те, що лінія Керзона могла б бути взагалі іншою. Могла б, якби ми,
ті що жили і живуть по обидва її боки й далі на схід, розуміли, що таке
держава, хто і як її творить. Наших людських ресурсів цілком би вистачило на
те, щоби карта нинішньої України і карта етнічної території України Володимира
Кубійовича були ідентичними, якби українці всі разом дбали про свої кордони і
не лише кордони. Чи можете собі уявити, що значна частина росіян відмовляється
від участі у війні (хоч якій би там) за «Матушку Русь» або що поляки втікають
від призову? А тепер про українців – уявити легко, правда? Саме в цьому,
видається мені, друга причина фізичної поразки УПА. І сьогоднішньої
нестабільності й бідності нібито незалежної вже України – також.
 |
| Вигляд з полонини Ветлинської (Фото Тараса Миськи) |
Що ще я
побачила на Закерзонні? Наліпку на парканчику вздовж стежки на полонину Ветлинську
(Połonina Wetlińska) з перекресленим
зображенням Степана Бандери і червоно-чорного прапора з написом «To jest Polska»; а полонина ця – на колишніх
етнічних українських землях, про що свідчить назва найближчого до неї села
Волосате (польською це мало б звучати як «Влосате»). Облитий фарбою пам’ятник
полеглим упівцям, інформаційні таблиці про храми чи інші об’єкти, на яких ніде
не згадується, що вони українські, лишень руські (не русинські),
греко-католицькі, православні чи лемківські, а що це говорить туристові?
Дістати дозвіл на встановлення таблиці на цвинтарі з написом «український» мало
реально. Поляки зроблять все, щоб свій теперішній східний кордон втримати у
межах, накреслених Керзоном. Може, так і краще? Зрештою, чи може нині бути
по-іншому?
 |
| Захід сонця в селі Ждиня (Фото Тараса Миськи) |
Думала про всі
ці речі, бачила на власні очі матеріальні докази того, що Закерзоння – це
вздовж і впоперек українська земля, бо там жили українці в абсолютній
більшості, завдяки участі в таборі-експедиції, зорганізованій уже вшосте
громадським об’єднанням «Вирій». Цей табір скоригував моє уявлення про Україну
сьогоднішню і колишню, про ментальність співгромадян і про ментальність
поляків, накреслив деякі вектори стосовно того, що нам необхідне. А необхідне
поглиблене знання про «своє» і вміння те «своє» справедливо оборонити.
 |
| Ліда Мідик, учасниця табору (Фото Тараса Миськи) |
Що робили
учасники табору? Утверджували пам'ять про історичне минуле України, як гарно це
окреслено у посвідці про участь у таборі: «укріплювали культурні береги
українського народу». Практично реалізували це через відновлення українського
цвинтаря в межах неіснуючого тепер села Суха Воля (неподалік Олешич,
Любачівщина) та оглядини різноманітних українських храмів: лемківських,
бойківських, галицьких, як дерев’яних, так і мурованих. Власне, така
стаціонарно-мандрівна структура «Виріївського» табору дозволяє щораз новим
юнакам і дівчатам не
просто почути, а й побачити частину трагічної і водночас величної історії
України. І воно спрацьовує достоту як у приказці: «Краще один раз побачити, ніж
сто разів почути», бо інформація зі знань перетворюється у майже-досвід тих
давніх історичних подій, а досвід залишиться з нами назавжди..
.
Ліда Мідик
Немає коментарів:
Дописати коментар